Ліна Костенко

Щось подiбне характерне i для вiршiв Костенко, присвячених старшим родичам, родоводу. Там трагедii, може, i трохи менше, але пiднесенiсть викладу – приблизно така ж. Хiба що пом’якшуеться самоiронiею, м’яким украiнським гумором.

Наприклад, «Люблю легенди нашоi родини». Це розповiдь про те, як украiнськi жiнки, образившись, умiють на якийсь час замовкнути настiльки вагомо i сильно, що вся сiм’я швидко розумiе, як помилялась, i просто благае перервати мовчання (а в ваших родинах таке бувало, бувае?).

З перших рядкiв читача заполоняе епiчний запал, гiдний «Енеiди»:

Люблю легенди нашоi родини,

писати можна тисячу поем.

Коли були ще баба молодими,

вони були веселi, як Хуррем[2 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 178.].

(По-тюркськи «хуррем»— «весела», прiзвисько Роксолани при дворi Сулеймана Пишного. – Прим. авт.).

Розгортаючись у часi та рядках, сiмейна сварка родини Костенко набувае рис усесвiтньоi дисгармонii, вселенського розладу:

Вони не те щоб просто так мовчали, —

вони себе з живущих виключали,

вони робились бiлi, як стiна.

Вони все розумiли, вибачали,

але мовчали, тяжко так мовчали,

неначе в них вселився сатана[3 - Там само.].

Але коли вже читач починае всерйоз хвилюватися – як би не було лиха, Лiна легко i витончено виходить на мирний фiнал, присмачений до того ж появою припасiв i, мабуть, швидкою вечерею:

Коли ж вони вiдходили потроху

i вже од серця зовсiм одлягло,

вони капусту вносили iз льоху,

i бiльш про це вже мови не було[4 - Костенко Лiна.

Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 179.].

«Веселий привид прабаби» теж дещо оманливий за назвою, але вже з протилежним знаком. Пiсля такого заголовка чекаеш продовження теми «веселi, як Хуррем». Але нi, тут усе iнакше: з перших рядкiв – вибачення, що годi й шукати тепер могилу прабабусi, бо в холоднi военнi зими люди порубали хрести на дрова.

Потiм ми дiзнаемося, що прабабусi – 110 рокiв. (Отже, спiлкування з нею в днiпровському Макондо було на десять рокiв бiльше, нiж у Маркеса – самотностi). У сорока рядках (поетичнi сороковини?) поетеса викладае життя прабабусi та ii чоловiка, прадiда. Факти цi самi по собi цiкавi (вона – з благородних, вiн – мужик, який украв наречену, i за це його вiддали у миколаiвську солдатчину).