Книга Розчарування. 1977–1990

Снiжно-бiлi стiни з витягнутими вертикально вiкнами, кожне з яких було трохи втоплене у невелику, закруглено-овальну вгорi нiшу мiж парою вигадливих набiрних колонок, справляли враження надзвичайноi довершеностi, а завдяки вiддзеркаленню у вiконних шибках небесноi блакитi здавалося, що всерединi будiвлi ховаеться те саме небо, що й там, у бездоннiй височинi.

Якщо обернутися однiею з тих пташок, якi безтурботно щебетали в ясенових кронах, i злетiти високо-високо над гаем, то можна було побачити, що такi ж самi снiжно-бiлi споруди вкривають увесь Свiт Прави, розмаiто-зелений внизу, бездонно-блакитний вгорi, прозоро-золотавий посерединi.

Будiвлi рiзнилися одна вiд одноi хiба що розмiрами й деталями: наявнiстю чи вiдсутнiстю пiлястрiв на стiнах, картушiв iз барельефами над вiкнами, порталами довкола дверей, пiдклiтами замiсть фундаментiв, iнодi галереями, балюстрадами чи важкими контрфорсами. Але всi подiбнi дрiбнички залежали вiд характеру творця та господаря кожноi споруди, натомiсть колористика скрiзь i всюди була однаковою: чисто-бiле серед зеленого рослинного розмаiття, занурене у золотаве повiтря пiд блакитним небесним куполом. Скрiзь i всюди.

– То навiщо?.. Ти так i не вiдповiв, Божидаре.

– Багато осель у домi Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати мiсце для вас?[2 - Вiд Івана 14:2.]

– То для кого ж ви пiдготували цi оселi? Невже тiльки для себе… Щось не схоже на дiтей моiх. Це ви iз Сукхаватi запозичити вирiшили?

– У буддистiв добре, годi й казати.

Але якесь воно все… важкувате, чи що?! Золото i срiбло, корали й коштовнi каменi… На це можна подивитися один-единий раз заради цiкавостi, але жити серед усiх цих пишнот!.. Це не для нас, Боже мiй. Ти мусиш розумiти, що нам милiше, бо ми – дiти Твоi!..

– Так-так, Божидаре, я розумiю. Вам милiшi простi снiжно-бiлi споруди, зануренi в зелень гаiв, й цiлюще прозоре, ледь-ледь золотаве повiтря пiд блакитним склепiнням неба. І те, що всерединi кожноi споруди…

Бог замислено схилив голову до правого плеча, примружив праве око й оцiнюючим поглядом проникнув у затишно-прохолодну середину будiвлi, в нескiнченне переплетiння квадратних, прямокутних, овальних кiмнат i залiв, заставлених зручними м’якими меблями, що аж вабили присiсти або прилягти, щоб вiдпочивати… вiдпочивати й набиратися сил.

– Але ж не тiльки для себе пiдготували ми цей скромний прихисток…

– Скро-о-омний! – посмiхнувся Бог у пишнi пшеничнi вуса.