Книга Розчарування. 1977–1990

Проте оскiльки Синенко вперто чекав, водiй заговорив першим:

– Послухай, Іване… Ти хоч i велике станцiйне начальство тепер, але скажи менi чесно, от як на духу… Тебе колись шмагали солдатською ременякою тiльки за те, що ти народився таким, яким народився? Причому добре, якби по срацi шмагали. По срацi – то таке… А от коли луплять куди потрапить?! Менi ж вiтчим одного разу ледь око не вибив.

Вiн торкнувся бiлястого, ледь помiтного шраму, що перетинав лiву скроню бiля зовнiшнього куточка ока.

– Нi, так мене не шмагали, – зiзнався Синенко, – твоя правда, тезку.

Але в усьому iншому ти явно не правий.

– З чого б це?

– Бо ти вже понад три десятилiття не був у тому селi i в тiй хатi, де народився. Знаеш… За цей час твiй вiтчим мiг i померти. Та у будь-якому разi ти вже не дитина. Ти дорослий самостiйний чоловiк, а вiтчим твiй, навпаки, постарiшав. Та й зрештою, дiзнався б, що там з твоею матiр’ю i братами сталося… Ти ж iх теж не бачив рiвно стiльки, скiльки й вiтчима.

– Нi.

– А той вiрменин? Ну-у-у, Василян той, учасник бою.

Чи сiмейство комiсара, прiзвище якого ти позабув.

– А що вони?

– Ну-у-у… Раптом вони пригадають щось цiкаве про твого справжнього батька, який залишився у твоеi матерi…

– Та краще б на свiтi не було нi мене, анi iх обох!!! – несамовито гаркнув водiй, пiдскакуючи зi стiльця, що аж крекнув.

– Тезку, тезку!.. – спробував вгамувати його Синенко, проте марно.

– Я не Кайстрюк нiякий, зате я справжнiй байстрюк!!! Мiй батько – зрадник Батькiвщини, моя мати – блудлива паскуда, щоб не сказати жорсткiше, яка прижила дитину вiд випадкового солдатика!.

. До того ж не просто солдатика, а зрадника, тилового щура, який вирiшив пересидiти вiйну пiд спiдницею у випадковоi баби, об яку вiн перечепився!!! Ти розумiеш, як менi з тiею ганьбою жити на свiтi?! Чи не розумiеш?! Мене ж усi ненавидять – i вiтчим, i мати, i ii правильнi дiти вiд законного чоловiка!!! І ти хочеш, аби пiсля цього всього я поiхав у те Черневе??? Та не дiждуться!. .

І грюкнувши дверима, вiн прожогом вилетiв у коридор.

– Еге… От i поговорили по душам, – зiтхнув Синенко. І потягнувся за новою «родопинкою».

Інститут кiбернетики АН УРСР, Киiв, жовтень 1978 року

– Послухайте, Кiме Альбертовичу…

– Я й без того слухаю вас уважно вже цiлих пiвтори години.

– Кiме Альбертовичу, давайте керуватися логiкою, як i належить двом математикам.

– Костянтине Демидовичу, я би вас попросив!..