Книга Розчарування. 1977–1990

– Ну, якщо ви так болiсно реагуете на цей мiй аргумент… Тодi одразу ж звернiться до Катерини Логвинiвни. Цiкаво, що вона скаже на все це, га?

– Костянтине Демидовичу, я би просив вас лишити Катерину Логвинiвну у спокоi.

Наморщивши чоло, завiдувач сектором зняв окуляри, розтер обличчя долонями, делiкатно вiдкашлявся, повернув окуляри на мiсце i пояснив:

– Нагадаю, що наступного року Катеринi Логвинiвнi виповниться шiстдесят. У цьому вiцi навiть чоловiкiв проводжають на пенсiю, не кажучи вже про жiнок, якi своею працею можуть принести користь нашому народному господарству, зокрема й науцi.

А тому не варто розраховувати, що колишнiй науковий керiвник бодай чимось вам допоможе.

Поза всяким сумнiвом, з ii унiкальними знаннями, навичками й величезним авторитетом вiд справ вона не пiде. Але хто ж ризикне порушувати Кодекс законiв про працю?! Тому апелювати до авторитету Катерини Логвинiвни я б на вашому мiсцi не став. Це вам дасть максимум рiк, не бiльше – а що далi?! Без адмiнiстративноi пiдтримки…

– Ви прекрасно розумiете, що вона мае ще й величезний моральний авторитет.

Про моi розробки Катерина Логвинiвна…

– Думка вашого колишнього наукового керiвника про вашi таланти незмiнно е загальновiдомою.

– Тодi в чiм рiч? Пояснiть, прошу. Невже ви вважаете, що i справдi… як у тому кiно… «Хороший дом, хорошая жена – что еще нужно человеку, чтобы встретить старость?»

– Це звiдки? – спитав здивовано завсектором.

– З «Бiлого сонця пустелi».

– А-а-а… Смiшний фiльм.

Але до чого ви його процитували?

– А до того, що, почувши такi нищiвнi слова на свою адресу, митник Верещагiн не стерпiв…

– І загинув, – рiзко перервав його Кiм Альбертович. – Адже цей герой загинув, хiба я не правий?

– Еге ж, – не надто охоче погодився Нехай.

– То невже заради року роботи в нашому iнститутi ви збираетеся наражати на небезпеку свого колишнього наукового керiвника? Та ще й загалом-то лiтню жiнку – давайте вже говорити вiдверто, як воно е насправдi. Отже, збираетесь?

Костянтин Демидович промовчав, тому завсектором знову зняв окуляри та ще раз розтер обличчя, потiм тихо мовив з неприхованим докором:

– Та-а-а-ак… Отже, збираетеся! Не очiкував я вiд вас цього.

Правду кажучи, нiяк не очiкував. Пiдставляти пiд можливий удар лiтню жiнку, яка й без того стiльки для вас зробила… Не по-чоловiчому це, от що я вам скажу.

– Я в дитбудинку вирiс, – так само тихо пробурмотiв Нехай, – а там… Знаете, там всяке ставалося.