Книга Розчарування. 1977–1990

Але невiдомо з якоi причини не мiг зробити цього. Не мiг, та й усе!.. Хоч що завгодно роби – тiльки мовчи про побачене. Здавалось, ось-ось наважиться – але щоразу якiсь невiдомi невидимi сили збивали його з пантелику: то невидиме багряне крило, полум’янистим кантиком облямоване, перед очима промайне… то слова необхiднi кидаються врозтiч, немовби наляканi мишенята при появi кицьки… То се то те. Так Федько нiкому нiчого й не сказав.

Мовчав вiн i в подальшому. Мовчки очiкував, що ж станеться, коли ж невидима нiкому багряна крилата iстота залишить його у спокоi, коли припинить лякати такi необхiднi слова i вiн нарештi збереться з думками?! Й лише сьогоднi вночi, напередоднi свого 37-рiччя, уже дорослий Феодосiй несподiвано побачив… продовження того давнього сну.

* * *

Отож наснилося колись маленькому Федьковi, що на нього полюе весь бiлий свiт. Усе на нього полюе, все-все-все, що тiльки е довкола: i земля, й вода, i небо… i дерева, й будинки, i дорога пiд ногами… настiльна лампа, стiл, стiльцi, шибки у вiкнах, паркани, кватирки i дверi… звiрi й пташки, риби й комашки… Все-все-все! Вiд мiнiатюрного слимака, що повзе по травицi, до сонця, що видерлося в зенiт – кожна жива iстота чи неживий предмет тягнеться до нього й намагаеться всотати, розчинити в собi…

«Свiт ловив мене, та не спiймав!»[15 - Вiдомий вислiв Григорiя Сковороди.

] – бринить простiр, а якiсь загадковi струни вiдгукуються у нього всерединi: «Не спiймав, не спiймав! І не спiймае!.. Й нехай навiть не розраховуе». Але ж до чого маленький Федько стомився, тiкаючи вiд землi й води, вiд дерев i будинкiв, вiд дверей i кватирки, вiд звiрiв та комах!. . Йому б зупинитися – тим паче що зламана нога все нiяк не загоюеться, все болить i болить, отож як вiн може на нiй тiкати й тiкати вiд настирливих переслiдувачiв, коли весь час лежить у лiкарнянiй палатi на лiжку?!

Хтозна, хтозна!..

Але надалi наснилося малому Федьковi, що раптом перестрiла його гiгантська зелена Жаба, яка запропонувала:

– А давай-но я тебе вiд Свiту сховаю!

– Ач яка хитра! – посмiхнувся малий у вiдповiдь.

 – Якщо ти мене сховаеш, тодi вийде, що ти мене таки упiймала. А я ж не такий дурний, аби пiддатися на цей твiй виверт!..

– Дурник ти малий! – розреготалася Жаба. – Рано чи пiзно ти стомишся, припиниш свою безглузду бiганину, тодi Свiт тебе i справдi упiймае. А я ж не увесь Свiт!.. Я всього лише Свiтова Жаба, отож тiльки я i можу врятувати тебе вiд Свiту!..

– Ага, нема дурних! – насмiшкувато вiдповiв Федько.