Книга Розчарування. 1977–1990

 – Не спiймаеш мене ти, не спiймае i весь свiт.

– А-а-а, та що там з тобою розмовляти, якщо ти власноi вигоди не бачиш?! – обурилася Жаба. А далi як стрибнула!.. Г-г-гам-м-м! І проковтнула Федька одним лише легеньким ковтком. Хлопчина не встиг геть нiчого второпати, як опинився всерединi цiеi Свiтовоi Жаби!

А там i справдi тепло, темно й затишно. Тiльки зiрочки високо в чорному небi палають – ось зовсiм як зараз!.. Бо всерединi тоi Жаби Свiтовоi виявилася чорна порожнеча, розсипами зiрочок прикрашена.

От тiльки то не тi агресивнi зiрки були, що полювали на нього, а мирнi й сумирнi далекi-далекi свiтлячки. Ширяй у тiй порожнечi, скiльки душi наляканiй i втомленiй завгодно, – нiчого поганого з тобою не станеться! А земля i вода, дерева й будинки, дверi та кватирки, звiрi й комахи, якi лишилися iззовнi, так його i не упiймали, так нi з чим i лишилися.

Тодi маленький Федько подумки подякував Свiтовiй Жабi й заснув… увi снi при цьому лишаючись!.

.

Увi снi заснув – овва!..

* * *

А от засинаючи вчора ввечерi, напередоднi свого 37-рiччя, дорослий Феодосiй раптом знов прокинувся увi снi… всерединi тiеi самоi Свiтовоi Жаби, в якiй заснув колись у дитинствi, лежачи в лiкарнi з поламаною лiвою ногою, що нiяк не бажала загоюватися. Але цього разу, окрiм далеких свiтлячкових розсипiв зiрок, вiн побачив… якiсь вiкна!.

. Озирнувся довкола, придивився якнайуважнiше…

І тодi лише зрозумiв, що всерединi Свiтовоi Жаби е не тiльки вiкна, але також недосяжно-високий сволок хати, стiни, дверi й земляна пiдлога, пiч, стiл i лави… Усе, як у батькiвськiй хатi в Княжичах – от тiльки нiкого з людей тут немае: нi тата Костянтина Кириловича, нi мами Тетяни Михайлiвни, нi братiв, нi сестри, нi дружини Анни, анi iхнiх дiточок.

Вiн був сам-один у тiй хатi, що мiстилася усерединi Свiтовоi Жаби.

А як визирнув у найближче вiконце… тодi взагалi зрозумiв те, що важко було збагнути: виявляеться, вiкна тiеi «внутрiшньоi хати» зовсiм нiякими були не вiкнами, а… його ж власними очима! Отож зовсiм не у Свiтовiй Жабi вiн сидiв, а… всерединi ВЛАСНОЇ ГОЛОВИ! Й дивився назовнi крiзь ВЛАСНІ ОЧІ! А там, назовнi, iще одна хата була… потiм ще й ще – немов у матрьошцi!..