Книга Розчарування. 1977–1990

Аеропорт «Бориспiль», Киiвщина, кiнець липня 1979 року

Перше кохання приходить раптово i йде геть так само раптово, як правило, не прощаючись, залишаючи в душi або важку в’язку гидоту, або глибоку кровоточиву рану. Потiм таких ран буде ще багацько, але саме перша запам’ятаеться надовго, iнодi на все життя. Запам’ятаеться саме тому, що вона перша – до того ще незвiдана, а тому багато чим загадкова.

* * *

Минулого лiта Гелену Сергiiвну запросили попрацювати з ветеранами вiйни у санаторii, розташованому в Пущi-Водицi.

Природно, вона вирiшила взяти з собою сина: «Чого тобi в задушливому мiстi сидiти? Там сосновий лiс, чисте повiтря. Одне слово – курортна зона».

Але Валерка без Гертруди iхати не захотiв. Враховуючи високу посаду Гелени Сергiiвни, з тим, щоб прихопити ще й ii, проблем не виникло. У санаторii все було просто чудово. Одна бiда: пiсля найменшого дощика з’являлися цiлi хмари комарiв, якi буквально загризали нещасних ветеранiв. Отож не витримавши й тижня, Валерка i Гертруда повернулися назад у мiсто.

Гелена Сергiiвна лишилася працювати до кiнця лiтнього сезону, а повернувшись – через сина викликала на особисту розмову батькiв дiвчини, причому одразу ж обох. Спершу вони не зрозумiли, в чому рiч. Гелена Сергiiвна повторила запрошення, уточнивши лише, що йдеться про стан здоров’я Гертруди. І попросила прихопити з собою усi рентгенiвськi знiмки та результати аналiзiв, якi на той час збереглися. Тiльки тодi вони приiхали, дещо здивованi й напруженi.

– Я уважно спостерiгала за вашою дочкою увесь той час, поки вона перебувала в санаторii, – почала Гелена Сергiiвна, – й помiтила дещо.

– Що саме? – здивувалася мати дiвчини.

– Заждiть, будь ласка. Спочатку я хочу про дещо дiзнатися, а вже потiм…

Далi Гелена Сергiiвна довго розпитувала про ту давню аварiю, про найменшi подробицi лiкування. Уважно переглянула кожну рентгенiвську плiвку, прогорнула сторiнку за сторiнкою iсторiю хвороби. Лише тодi подiлилася спостереженням, що не викликало здивування… принаймнi попервах:

– Ви знаете, пiсля першого ж дощу я помiтила подряпини на ногах вашоi Гертруди.

Спитала, що це i звiдки? Й вона вiдповiла, що ii накусали комарi.

– Ну то й що? – не зрозумiла мати дiвчини. – Чого такого дивного в тому, що комарi такi кусючi?

– Дивно те, що ваша дiвчина поскаржилася на свербiж пiсля укусiв.

– І що з того? – у свою чергу запитав батько Гертруди.

– А те, що, маючи такi травми, ваша дочка не повинна вiдчувати своiх нiг.