Книга Розчарування. 1977–1990

І майже щодня писав Гертрудi дуже емоцiйнi листи. Попервах вона вiдповiдала на кожен, потiм вiдповiдi стали приходити дедалi рiдше. Дiвчина скаржилася на брак часу i на необхiднiсть ретельно виконувати всi приписи лiкарiв. Нарештi повiдомила, що по завершеннi реабiлiтацii так чи iнакше повернеться додому – тодi вони й побачаться наживо. Пiсля чого загалом припинила вiдповiдати.

Валерка мало не плакав вiд розпачу, але поступово змирився…

І ось одного разу пiзно вночi у них пролунав телефонний дзвiнок. Тато був у черговому рейсi, мама вже спала.

Валерка, який сидiв на кухнi й перечитував «Острiв скарбiв» Стiвенсона, вiдклав книжку, зняв слухавку… І мало не пiдстрибнув вiд захвату, почувши дзвiнкий дiвочий голос:

– Я повертаюся завтра, рейс о сiмнадцятiй тридцять з Вiдня.

Одразу пiсля цього залунали короткi гудки, проте юнак пiзнав цей голос. Не мiг не пiзнати, не мiг нiзащо!..

До Борисполя вiн примчав о третiй годинi дня. Увесь той час, що лишався до омрiяноi зустрiчi, простояв на балконi другого поверху, ловлячи поглядом контури лiтакiв, що з’являлися спочатку далеко-далеко, потiм збiльшувалися, збiльшувалися… Із завмиранням серця уявляв, як проходитиме iхня зустрiч, що скаже вiн, що вiдповiсть вона!.

.

Але все це було марно. До зали прийому пасажирiв разом з iншими увiйшла зовсiм незнайома дiвчина – висока, довгонога i засмагла. Нiжно поцiлувала матiр, стримано – батька. І навiть татового шофера Сашу чмокнула в щiчку…

Натомiсть Валерцi тiльки недбало тицьнула руку.

Потiм усе сiмейство Левкунiв всiлося в автiвку i поiхало до Киева, а розгубленого юнака нiхто навiть не запросив анi приеднатися до них, анi зайти якось потiм у гостi. Гертруда просто забула його, як забула свое калiцтво, свiй бiль i хворобу. Тепер вона жила iншим – оновленим життям. І схоже, що в цьому новому життi Валерцi мiсця не було…

Костопiль, пiзнiй вечiр 28 грудня 1979 року

Коли в дверi постукали сусiди, Генрик Вiтольдович немовби вiдчув, хто i з якого приводу може потурбувати iх зараз, а тому негайно скочив з-за столу, ретельно запахнув поли старенького, мiсцями потертого халату й кинувся вiдчиняти.

Зi спальнi долинув слабкий голос дружини:

– Генрику, поквапся! А раптом це?..

– Та бiжу вже, Грасю, бiжу!

Клацнула засувка, i вiн побачив на порозi схвильовану сусiдку, яка без найменшого зволiкання випалила:

– Термез[24 - Найпiвденнiше мiсто Узбекистану, адмiнiстративний центр Сурхандар’iнськоi областi.