Книга Розчарування. 1977–1990

Отож усi шестикласники, скiльки iх було, назвали свiй твiр однаково: «Скворцi прилетiли». Чий зошит Тамара Антипiвна не вiдкривала – скрiзь стояло сакраментальне: «Скворцi прилетiли». Навiть у старости класу (i ще однiеi сьогоднiшньоi медалiстки) Нонни Дудченко було те саме: «Скворцi прилетiли»…

І тiльки один учень на весь клас хтозна-чому написав: «Шпаки прилетiли». І ясна рiч, цим учнем виявився не хто iнший, як Спартак Сивак!.. Коли на уроцi украiнськоi мови Тамара Антипiвна зачитала заголовок твору, то весь клас щиро смiявся, не зрозумiвши, що то за «шпаки» такi.

– Скажи, Спартаку, чому ти так назвав свiй твiр?

– Бо, наприклад, у водевiлi «Шельменко-денщик» обiгруеться та сама ситуацiя: молодий вояк Скворцов залицяеться до дочки пана Шпака, який не знае, що росiйський «скворец» i украiнський «шпак» – це одна пташка.

Тiльки тодi учнi припинили смiятися, а Тамара Антипiвна повiдомила, що п’ятiрку за твiр отримуе лише Спартак Сивак i бiльше нiхто. Та якби ж вона знала, що з неi знущаеться замасковане жиденя!.

Або iншим разом Спартак розмовляв зi своiм приятелем Мареком Чмутом, стоячи бiля столу вчительки, при цьому спитав:

– А чи знаеш ти, Мареку, як украiнською перекладаються «веснушки»?

Оскiльки хлопець не вiдповiв, то Тамара Антипiвна поспiшила вставити:

– Веснянки!

– О-о-ой, Тамаро Антипiвно!.. – обернувся до неi розгублений Спартак. – Я й не знав, що ви нас слухаете… Але веснянки – це ж украiнськi обрядовi пiснi, як i гаiвки… Отож щоб не плутатися, краще перекладати «веснушки» як «ластовиння».

– Ну так, так, «ластовиння»! Бо ж iснувало повiр’я, що ластiвки навеснi прилiтають i ластовиння з собою дiткам приносять, – викрутилася вчителька.

Спартак кивнув, вiдвернувся i продовжив розмову з товаришем. Тодi Тамара Антипiвна вважала це випадковiстю й тiльки пiсля випускного вечора 1979 року зрозумiла: Спартак знущався! Авжеж знущався!.

Ну, стривай же…

Багато мiсяцiв поспiль вона не мала спокою, шукаючи можливостi помститися хлопцевi за багаторiчнi знущання, за якi до того ж власноруч платила мерзотниковi суцiльними п’ятiрками з украiнськоi мови та лiтератури. Звiсно, разом з усiм своiм класом перейшовши навчатися на останнiй рiк до середньоi школи № 17, кляте жиденя самовпевнено вважало, що у староi вчительки-пенсiонерки руки занадто короткi, аби його дiстати.