Книга Розчарування. 1977–1990

Тiльки чим ми «полiрнемося»?

– Бовтушкою, – Валерка витягнув з внутрiшньоi пiджачноi кишенi 100-грамовий коньячний «мерзавчик», заповнений жовтавою рiдиною.

– І що воно таке?

– Олiя з яечними жовками, сiллю й перцем.

– А подiе?..

– Мiй тато принципово не п’е, але колись лiтав з екiпажем п’яничок. То вони отакою бовтушкою полiрувалися. Нiбито допомагало, а у пiлотiв знаеш до чого з алкоголем суворо? Отож-бо!

– Гаразд, давай.

Вiдкоркували портвейн, пустивши пляшку по колу, видудлили досуху, потiм «полiрнулися» бовтушкою, викинули порожню тару в кущi бузку, що кучерявилися попiд стiною школи.

З кущiв долинув дзенькiт.

– О-о-о, не ми першi вiдсвяткували випускний! – посмiхнувся Спартак.

– А ти як думав? Звiсно, не ми першi!.. – кивнув Мар’ян i додав: – Медальку покажеш нарештi, га?.. Ну, давай, не жмотничай.

– Та зрозумiй же: мою медаль тато додому забрав. Сказав, що я ii неодмiнно загублю, а вiн натомiсть вирiже для нагороди рамочку з оргскла. І всiм показуватиме, що я за школу заслужив.

– Ну так, у мене мама теж атестат додому забрала, – кивнув Мар’ян.

– І у мене, – пiдтакнув Валерка. – Моi батьки такi щасливi, що атестат п’ятибальний… Особливо тато. Хоча й мама також пишаеться.

Усi трое щасливо розсмiялися, i Спартак мовив:

– Ех, хлопцi, до чого ж я щасливий, що маю таких вiрних друзiв, як ви!.. Бо без вас не бачити б менi медалi, як своiх вух без дзеркала.

* * *

Це була чистiсiнька правда. Адже коли на юнака, немов снiг на голову, звалилася повiстка з РВК, коли його ушпиталили та почали тричi на день рясно заливати очi атропiном, у першу ж добу перебування в лiкарнi його навiстив не хто iнший, як Валерка.

У принципi, нiчого дивного в цьому не було: вони обидва по черзi зазнали моральноi травми вiд однiеi дiвчини, вiд «героiнi труда» – а це, погодьтеся, неабияк зближуе…

Отже, вкрай засмучений Спартак поскаржився, що мама з татом у вiдчаi, однак проти вiйськкомату пiти не можуть. Мама лише пообiцяла поiхати до Володимирського собору й поставити Боговi свiчку за те, щоб якось викрутитися з цього лиха… Але ж як?! Також розповiв, що через клятий атропiн вiн не здатен терпiти не те що денне свiтло, а навiть увiмкнену настiльну лампу – бо очi рiже жахливо, немовби iх труть наждачкою.

І як же при цьому готуватися до iспитiв?..

– А сонячнi окуляри не пробував? – поцiкавився Валерка.

– Пробував. Ввечерi допомагае ще сяк-так, але не вдень в оцiй палатi. Вдень тiльки пов’язка, – юнак торкнувся хустки на очах.