Книга Розчарування. 1977–1990

Пiсля чого лiкарi були змушенi вiдпустити юнака з пiдтвердженим дiагнозом «змiшаний астигматизм». Це вiдкривало йому прямий шлях до золотоi медалi, яку Спартак i отримав сьогоднi. Що ж до Тамари Антипiвни, то бiдолашнiй лишалося мучитись найгiршими здогадами. Адже вона знала: якщо бодай за одним представником нечестивого племенi не додивитися – це лайно обов’яково напаскудить так, що мало не видасться нiкому!

Бiда станеться через усе це. Ох, i станеться ж якась бiда!.. Як не крути, а тепер цiеi бiди вже нiчого не вiдверне.

Середня школа № 17, Киiв, нiч з 21-го на 22 червня 1980 року

– Ну i що ти там принiс?

– «Портяночки»[26 - «Портянка» – портвейн (жарг.).] нуль-сiм.

– А що, горiлку слабо було заради друзiв?..

– Нiчого не слабо. Я б для вас!.. Особливо для тебе, Валерко.

– Ну, то в чiм же рiч?!

– Та нам ще ж до ранку гуляти! А я не хочу, щоб хтось iз нас виконав гасло лiсорубiв i «врiзав дуба ранiше строку».

– Ач жартiвник!.. Нiхто не «врiже дуба» вiд ста сiмдесяти грамiв.

– Я ж фiгурально!.. Коротше, хлопцi: приходьте до мене додому в понедiлок, тодi буде вам усе: i горiлка, й закусь. Гарантую!

– Як сьогоднi?

– Валерко, сьогоднi я всього лише обiцяв за золоту медаль виставитися – отож i виставляюся. Але так, щоб вчителi нiчого не пронюхали.

– Пхе! «Портяночкою»… Чого ти боiшся? Нам вже атестати на руки видали, тепер нiхто нiчого…

– Усе ще може бути, повiр менi й потерпи лише одну добу.

– Знаеш, випускний вечiр бувае раз у життi!.

– Отож я й хочу, щоб у нас все пройшло добре. А в понедiлок буде далi.

– Гаразд, Валерко, давай не дивитися в зуби дарованому коню, – втрутився Марек. – Якщо Спартак сказав, що в понедiлок буде продовження, – отже, буде. Я його на кiлька рокiв довше знаю, нiж ти.

– Отже, вирiшено?

– Отже, вирiшено.

– Ну добре, давай вже свою «портяночку».

Спартак розстiбнув жилетку, запустив руки за спину й витягнув з-за брючного ременя 0,7-лiтрову пляшку «Приморського» портвейну.

– Гм-м-м… А ззовнi й не здогадаешся, що у тебе за спиною.

– Це мене тато навчив ховати, – посмiхнувся Спартак. – Каже, що роботяги так пляшки навiть через заводську прохiдну носять. Та от вам: я щойно з директрисою нiс до носу зiштовхнувся, й вона нiчого не запiдозрила!

– Ну ти й конспiратор. А штопор?..

– Штопор за Мареком. Принiс?..

Мар’ян витягнув з кишенi брюк складаний ножик:

– Ось, вiдкорковуйте.