Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Окрiм того, вiн поводився дуже незвичайно, як для «ченця», котрi зазвичай зверталися до вiдвiдувачiв храму прямо й вiдверто, без найменших вагань i в повчальнiй манерi. Але цей, по-перше, перепрошував, а по-друге, схоже, повчати маму Гатю зовсiм не збирався. Тодi чого ж йому треба?..

Про це мама Гатя i спитала «ченця». На що отримала вiдповiдь:

– Якщо це ваш хлопчик… тодi я хотiв би помолитися за нього.

Спартак нiчого не розумiв. Себто коли мама молилася за успiшну здачу сесii, в тому не було нiчого дивного, бо мама – це теж дiвчисько, тiльки велике.

Мамi подiбнi речi дозволяються, це нормально. Але щоб хтось молився за нього самого… та ще й чужий?! Дивно, дуже дивно.

Втiм, дуже скидалося на те, що i мама Гатя також не розумiла геть нiчого. Можливо, побачивши, до чого збентежена молода жiнка, iнший би вiдчепився вiд неi – проте тiльки не «чернець», який продовжив говорити вкрай ввiчливо i водночас наполегливо:

– Ви того не вiдчуваете, але ваше чадо дуже, дуже особливе! Я вам мушу сказати… Тiльки не в його присутностi.

– Але чому?..

– Не можна, щоб хлопчик почув те, що я вам говоритиму.

– Ну, гаразд… Спарику, ми вiдiйдемо о-о-он туди, а ти постiй тут. Тiльки стiй так, щоб я тебе бачила.

Мама Гатя кивнула на найближчий вигин стiни храму, обмежений двома колонами, та попрямувала до нього боком – так, щоб не втрачати вiзуальний контакт з малим. Проте – чернець не послiдував нею, а трохи здивовано перепитав хлопчика:

– Спарик? Тебе мама так назвала… Скажи, чадо, яке твое iм’я?

– Мене Спартаком звати, – охоче вiдповiв малий.

– Але ж назвати так дитину не по-християнськи…

– А нiчого, то мене нарекли на честь бабусi Ципори…

– Спарику! – не стрималася мама Гатя, i в ii напружено звужених очах чомусь з’явився переляк. Проте – чернець зробив мамi Гатi знак рукою та пiдбадьорливо кивнув хлопчиковi:

– Анумо, нумо!.. Продовжуй, чадо.

І малий охоче пояснив:

– Мою бабусю всi називали Сонею. Отже, Софiею. Проте це ii не справжне iм’я, бо насправдi ii звали Ципорою.

Просто це бабусi дуже не подобалося, бо ЦИПОРА – це по-еврейськи ПТАШКА, а СОФІЯ – це МУДРІСТЬ, причому вже по-грецьки.

– Спарику, таке казати зайве… – спробувала зупинити його мама, проте – чернець знаком повторно наказав iй мовчати, i хлопчик завершив:

– Бабуся не хотiла бути ПТАШКОЮ по-еврейськи, вона хотiла бути МУДРОЮ по-грецьки, отож i змiнила iм’я. Бабуся померла ще до мого народження, проте встигла сказати мамi, що у неi буде хлопчик.