Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Саме такий, як-от я… Ну, от мене й назвали на честь бабусi.

– Як це?

– Дуже просто. От якi приголоснi в iменi ЦИПОРА, знаете?

– І якi ж?..

– Ц-П-Р. А першi три приголоснi в iменi СПАРТАК якi? С-П-Р. Дуже схоже: там Ц-П-Р – а там С-П-Р! Тому мене й назвали Спартаком на честь бабусi, а зовсiм не через футбольну команду.

– Скiльки тобi рокiв?

– П’ять.

– І ти вже рахувати вмiеш?

– Авжеж вмiю.

– А до скiлькох лiчбу знаеш?

– Вiд одного до ста. Назад вiд ста до одного знаю також. І сотнi знаю.

І тисячi. Й навiть мiльйони.

– І читати можеш?

Спартак ствердно кивнув.

– Вибачте його, вiн сам не розумiе, що каже… – знов не втрималася мама Гатя. Однак – чернець звернувся до неi тепер уже трохи навiть суворо:

– Навпаки, ваше чадо щойно прояснило те, чого я нiяк не мiг зрозумiти. І тепер точно мушу сказати… Тiльки не в його присутностi. Вiдiйдемо.

Спартак лишився на мiсцi, дорослi ж вiдiйшли до стiни i встали мiж колонами. Поки – чернець говорив, мама Гатя нi на мить не зводила iз синочка пильного погляду.

Тому вiн чiтко бачив, як ii очi поступово розкривалися вiд подиву дедалi ширше i ширше. Коли ж спiвбесiдник закiнчив, то пiдiйшов до малого, поклав на русяву голiвку обидвi долонi, деякий час простояв мовчки, потiм нахилився до нього, простягнув невеличкий, розмiром з дитячу долоньку округлий хлiбчик, з якого був вирiзаний крихiтний трикутний кавалочок:

– Це тобi, чадо. З’iси обов’язково, чуеш? Ну все, будь благословенний.

І пiшов, втупивши замислений погляд у храмову пiдлогу.

Втiм, мама Гатя теж бiльше не затримувалася тут. Взявши синочка за руку, спочатку вiдiбрала i сховала в ручну сумочку хлiбчик, далi попрямувала до вхiдних дверей, а потiм до розташованоi неподалiк тролейбусноi зупинки.

– Ма-а-а, а що то за хлiбчик? – спитав ii Спартак за деякий час.

– Це проскурка, – пояснила вона i додала пошепки: – Нiколи… Чуеш? Нiколи не розповiдай чужим людям, як насправдi звали бабусю Соню!

– А чому?..

– Бо я так сказала.

Хлопчик знав: якщо мама говорить подiбним тоном – краще бiльше нiчого не з’ясовувати! Тому вiн спитав про iнше:

– Ма-а-а, а про що ви говорили з цим дядькою?

– Це не дядько, вiн семiнарист.

– А що таке СЕМІНАРИСТ?

– Ну-у-у… От я в iнститутi навчаюся, в Наргоспi. А вiн у семiнарii. Священником хоче стати. Батюшкою.

– То про що ви говорили?

Мама Гатя на мить зупинилася, озирнула малого якимсь дивним поглядом, нiби бачила вперше у життi.