Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

– Нумо, кому сказано?! Пш-ш-шов!.. – грiзним тоном додав другий, трохи нижчий за «командира», але такий самий здоровань. Скрушно зiтхнувши, юнак пiдхопив з сусiднього сидiння доволi мiстку сумку на довгiй лямцi, вiдiйшов трохи убiк, зупинився й озирнувся в пошуках вiльного мiсця. Не знайшовши нiчого, подивився запитально на трiйцю, яка мiж тим влаштовувалася на двох звiльнених мiсцях та ще й на третьому, розташованому поруч. А потiм попрямував чомусь не до вихiдних дверей, а до касових вiконечок. Втiм, новоприбульцi не звернули на те уваги.

– Ну й навiщо ви хлопця зiгнали? – звернувся Назар Амосович до своiх супроводжувачiв. – Вiн тут дрiмав, нiкого не займав…

– Не твое собаче дiло, – пробубонiв «командир». – Ти б краще про себе подумав, телепню, а не про якогось там…

– А ви мене що?.. Невже хочете тут полишити?

– Не просто хочемо, а таки полишимо, – впевнено пiдтвердив другий «конвоiр». – Втiм, ти сам нарвався, старий хряк.

– Хлопцi, ну навiщо ви так?..

– Це ми?! Це точно ми, а не ти?! – аж сiпнувся «командир».

– Але ж Валя – моя дружина, а ви – ii брати!..

– Розпуснику, га, розпуснику?.. – спитав другий «конвоiр»: – Тобi як було молоденьку м*ндусю дрючити? Мабуть, солоденько, га?..

– Хлопцi, хлопцi, ви ж ii брати! Як ви можете…

– Брати, ну то й що?! – «командир» з «конвоiром» змовницьки перезирнулися. – Але ж ми також i чоловiки!.. Отож чудово розумiемо, що молоденька солоденька м*ндуся нашоi Валюхи для тебе, хряка-смердюка…

– Хлопцi, ви про що?! Ми ж одружилися абсолютно офiцiйно, ми ж чоловiк i дружина!.

– Розкажи це комусь iншому, пхе! – презирливо скривився «командир». – Наша сеструха поклала на тебе кращi роки свого молодого життя й дозволила тобi, старому негiднику, першому вiдпердолити ii ще незайману м*ндусю. І що з того, що ви офiцiйно розписалися?! Теж менi аргумент!..

– Але ж вона мене кохае! – у вiдчаi скрикнув Назар Амосович.

– Кохае?! Го-го-го-о-о!.. Бу-гу-гу-гу-у-у!.. – зареготали обидва здорованi. – Як же тебе кохати, коли ти вже втратив…

– Ще не зовсiм втратив, просто послабшав… – Назар Амосович знiтився i додав, пильно вдивляючись у брудну пiдлогу: – Це вiкове, таке з усiма чоловiками трапляеться.

– Но-но-но! – зупинив його «командир». – Ти нам тут не заливай…

– Я все ж таки лiкар, – нагадав Дунець.

– І х*й тобi за це в сраку, старому хряку!.. – пiдтримав брата «конвоiр». – Коротше кажучи, заткнися i слухай сюди.