Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Однак утворений внаслiдок цього попiл на цей раз не закидав золотавим днiпровським пiсочком, але ретельно зiбрав у полотняний мiшечок, в яких вони в iнститутi зазвичай носили на аналiз спаянi або ж термообробленi металевi зразки.

Цей попiл був потрiбен Спартаковi для своерiдного «звiту мертвим». Звiсно, вiд такого задуму за версту тхнуло якимсь язичництвом чи чаклунством, отож його знайомий протодиякон Агапiт нiзащо не схвалив би нiчого подiбного. Однак до Агапiта тепер не пiдступитися, порадитися нема з ким… А якщо не «прозвiтувати» перед загиблими лютою смертю, про кого нинi сама пам’ять втрачена… Якщо не подати iм жодноi звiсточки про те, що вдалося зробити – нехай навiть у настiльки оригiнальний спосiб…

Нi-нi, iх неодмiнно треба сповiстити! Інакше Спартак не знатиме спокою, навiть начитавшись на нiч Бiблii.

Отож молодий чоловiк почав дiяти. Насамперед, вiн сiв на старенький деренчливий, трохи схожий на облуплену бляшанку з-пiд консервiв трамвай i поiхав на Байковий цвинтар, територiально найближчий до ІЕЗ iм.

Патона. Колись у 1968 роцi на центральнiй кладовищенськiй алеi чергував мiлiцiонер, пильнуючи мiсце останнього спочинку киiвського мера Давидова, тепер же тут було зовсiм безлюдно.

– Ну так, Олексiю Йосиповичу, я розумiю, – мовив Спартак, зупинившись перед пам’ятником на його могилi. – Ви старалися жити для людей, вашим iм’ям навiть бульвар на лiвобережжi Днiпра назвали. Але Куренiвська трагедiя – це ваш прорахунок, ваша пряма провина! Ви сподiвалися, що всi про це забули.

Комiтет держбезпеки зробив усе можливе для такого забуття, так. Але ж я не забув, Олексiю Йосиповичу! Я вiдмовився забувати – хоча хто я такий, здавалося б?! Всього лише п’ятирiчний хлопчик, любого дiдуся якого ви мало не вбили…

Запустивши пальцi в мiшечок, молодий чоловiк витягнув звiдти трохи попелу i кинув на могилу Давидова зi словами:

– Ось, почитайте, Олексiю Йосиповичу! Вам мае бути цiкаво.

Перетнувши невеличку цвинтарну алейку, другу порцiю попелу вiн кинув на могилу Щербицького, прокоментувавши це так:

– А ви, Володимире Васильовичу, так i не ризикнули пiсля аварii на ЧАЕС оголосити евакуацiю з Киева бодай маленьких дiточок i вагiтних жiнок.

Через вас такi, як мiй однокласник Данька, хапанули невiдому кiлькiсть радiацii – i цього нiхто нiде не фiксував! Не кажучи вже про мене та iнших… Про тих, хто тодi ходив на Першотравневу демонстрацiю.