Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Що ж, нехай я не Толiк Кузнецов, але свою дещицю таки додав – бо вам нарештi встановили пам’ятники, але сталися новi бiди, новi смертi!.. То ось вам – цей мiй «попiл Клааса»[14 - Натяк на авторську передмову до роману-документу «Бабин Яр»: «Ось я це роблю, тому що, знаю, зобов’язаний це зробити, тому що, як говорено в “Тiлi Уленшпiгелi”, попiл Клааса стукае в мое серце».], вiн бiльше не стукае в серце!.. В мое серце!.. Тепер вже не стукае, бо роман написаний!.. Я спромiгся на це! Чуете?! Ви ж знаете, як я писав… в яких умовах!.

. Писав i вiдновлював по пам’ятi!..

Пiдвивання вiтру заважало почути, вiдповiли йому щось чи нi. Втiм, це було не надто важливо. Спартак просто знав… як завжди – ЗНАВ, що розiбравши пригощами i щiпками попiл вiд спалених чернеток, написане ним ось просто зараз читають… слово за словом, рядок за рядком, сторiнка за сторiнкою… Читають уважно, намагаючись вiдчути iнтонацiю, гру слiв i смислiв… Читають всiм натовпом. І головне – читають тi трое, яких вiн вигадав, але якi реально були вбитi у вереснi 1941 року: десятикласниця Соня Ставська, ii дiдусь Борух Пiнхусович i його приятель Сьома, який мешкав на вулицi Шота Руставелi бiля закритоi нинi синагоги…

– Агов, ще хвилинку уваги, якщо можна… – вигукнув вiн убiк засипаного землею й засадженого деревами Бабиного Яру.

Незримий натовп блiдих примар дружно озирнувся до нього, тодi молодий чоловiк продовжив:

– Щоб ви не сумнiвалися… Щоб нiхто з вас не сумнiвався… Я присягаюся! Чуете?! ПРИСЯГАЮСЯ вам тут i зараз, що не дам забути про жах Куренiвськоi трагедii! Якщо я вже по пам’ятi вiдновив цей роман… а це була пекельна робота, ви знаете!.

. Вперше я спускався в це пекло, коли писав, вдруге – коли вiдновлював по пам’ятi… Ви ж знаете?!

Раптом низькi вогкi хмари на трохи вже посутенiлому небi розступилися, i згори на землю впав багряний промiнь, широкий i яскравий.

– Так, зрозумiло. Дякую, – тепер Спартак заговорив спокiйнiше, без надривноi напруги: – Отож двiчi спустившись у це пекло, я збожеволiв, звiсно. Не мiг не збожеволiти, ви розумiете… бо подвiйного сходження в пекло не витримав би нiхто з людей! Данте один раз спускався до вас.

А я двiчi. Та й я ж не Данте, я всього лише маленький хлопчик з киiвського Подолу, куди вже менi!.. Однак можете не сумнiватися, що моi слова неодмiнно дiйдуть до людей, i вони згадають Куренiвську трагедiю та ii жертв! ПРИСЯГАЮСЯ пам’яттю про вас, що не дам забути живим, не дам нiзащо… Ну, а тепер вибачайте, менi час вертатися до iнституту.