Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Там усе концентрувалося, там були школи, там розроблялися методики i все таке iнше – а тепер що ж?! Це Киiв, примiром, тепер у якостi Москви буде?! Ох, та це навiть не смiшно…

Взяти, наприклад, iхню легку атлетику: ну так, Ольга Бризгiна в забiгу на 400 метрiв та Інеса Кравець в стрибках у довжину, якi цьогорiч виступали у складi Об’еднаноi команди вiд Украiни, вибороли срiбнi медалi… Але ж одна справа – це сяючi срiблом нагороди на тлi медального «букету» вiд дюжини дружнiх радянських республiк. І зовсiм iнша – якщо результат Украiни розглядати виокремлено.

Якась жалюгiдна парочка всього лише срiбних, а не золотих нагород – на що це схоже?.. Сором, та й годi. А далi що ж буде?!

Звiсно, всi ще дуже добре пам’ятали, як на межi 1980-х i 1990-х рокiв той-таки Киiв буквально атакували голоднi натовпи з Воронезькоi та Курськоi областей, вимiтаючи полицi продмагiв буквально «пiд нуль». Тому-то й почали запроваджуватися рiзноманiтнi талони на всi види товарiв, якi тiльки можна було уявити… З цiеi точки зору, розмежування колишнiх радянських республiк виглядало благом.

Але ж не з iнших позицiй!.. Бо життя не обмежуеться лише «хавчиком», одягом i взуттям, квартирами й iншими матерiальними благами. Є ще й такi поняття, як честь i достоiнство. Зокрема, спортивна честь… Як бути з нею?

Нi у Касима, анi у Лiдii готових вiдповiдей не було. Одне зрозумiло: настали якiсь новi реалii, в яких потрiбно жити й робити свою справу.

Жити, незважаючи на жоднi несприятливi обставини.

Приватний будинок по вул. Киiвськiй, Козин, пiзнiй вечiр 7 листопада 1992 року

– Васи-и-илю-у-у!.. Ва-а-асю-у-у!.. Тiтка Фрося йде додому.

– Умгу… – пробелькотав вiн з байдужим виглядом, при цьому залишившись сидiти на мiсцi, з огидним рипiнням возюкаючи зубцем виделки по порожнiй фаянсовiй тарiлцi. Обидвi старi подруги обмiнялися багатозначними поглядами, але тiтка Фрося таки спромоглася взяти себе в руки, пiдвелася зi стiльця й мовила:

– Ну що ж, Юлю, як то кажуть люди: в гостях добре, а вдома краще! Отож пiду я до себе, вибачай…

– А може, ти б iще посидiла?.

. – без жодноi надii, суто формально спитала Юлiя Іванiвна. На що дiстала очiкувану вiдповiдь:

– Нi-нi, вже невдовзi пiвнiч, куди ж менi iще сидiти, вам набридати?.. Треба ж якось думати, еге ж… Тому пiду я, й не вмовляй мене. Не треба.

Проводжати гостю Василь не пiшов, вiн все так само сидiв на своему мiсцi й рипiв виделкою по тарiлцi.