Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Рипiв та й рипiв, рипiв та й рипiв…

І лише коли, проводивши додому стару подругу, мати повернулася до кiмнати, син здiйняв на неi сповненi вiдчаю та безнадii очi.

– Ну, синку, i що ж ти менi скажеш на все це? – якомога обережнiше спитала Юлiя Іванiвна, зазираючи у Василевi очi.

– А що я мушу говорити, мамо?..

– Ну-у-у… Як, тобто, що?.. Як це – що?.. Ти ж поводишся зовсiм неадекватно, от i поясни…

– Чому це раптом?

– А я не знаю, чому! – в голосi Юлii Іванiвни вперше за весь сьогоднiшнiй вечiр прорвалося роздратування.

 – Це ти мусиш знати, синку! Ти, а не я й не тiтка Фрося.

– А-а-а, он ти про що!..

Василь нарештi вiдсунув порожню тарiлку, кинув у неi виделку й мовив:

– Бачиш, мамо, такi справи: я бiльш нiколи в життi й нiзащо не святкуватиму рiчницю Жовтневого перевороту. Таке вiднинi мое кредо.

– Ти ба, подивiться лишень на нього! – сплеснула руками Юлiя Іванiвна. – Все життя ми святкували, а тепер вiдмовляемось. Та ми ж iз тiткою Фросею так старалися, щоб сьогоднiшне застiлля органiзувати! Це ж усе заради тебе – заради единого любого синочка, який пiсля стiлькох рокiв нарештi змiг повернутися в рiдну домiвку!.

. Та ми ж обидвi зi шкiри були ладнi вискочити заради тебе, дурника такого!.. Та знаеш, як тiтка Фрося тебе любить, як вона на тебе чекала?! А ти!.. Та хоч би заради пристойностi бодай якийсь кавалочок хлiбу зжував!.. І не рипiв би весь вечiр виделкою по порожнiй тарiлцi! Та що ж це таке?..

– Що таке, питаеться?.. А те, мамо, що я вiдсидiв, а вас iз тiткою Фросею Бог милував.

Ось у чому моя з вами обома рiзниця. Ось чому я…

– Вiдсидiв, так. І що з того?! Адже ж i вiдсидiв ти не через свято Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii, яке ми все життя святкували. Ти через цього свого дурнуватого нацiоналюгу Бердника за грати втрапив. Гадаеш, я нiчого не знаю й не розумiю?! Ну, знаеш, Васю!.. Тобi вже тридцять сiм рокiв, у цьому вiцi Пушкiн помер – думаеш, якщо я проста покоiвка, то не в курсi подiбних речей?! Помиляешся, синочку. Та й ти сам у мене досi поводишся, нiби маленьке дитятко.

То на що ж це схоже, га, Васятко ти мiй любий?..

Через Бердника, каже мама. Десь так воно i е…

Через того самого «космiчного хохломана» Олеся Бердника, який написав «Зоряного Корсара», за яким студент Ярмошко робив доповiдь на достопам’ятному засiданнi киiвського Клубу любителiв фантастики «Обрiй». Ох, уже цей наiвний Вася Ярмошко!.. І ця наiвна доповiдь на наiвну тему!..

А потiм р-р-раз – i в каталажку!..