Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

За сценарiем вiн мав окремо привiтати товариша Єрохiна, пiдкресливши його величезний внесок у справу виховання пiдростаючого поколiння. Потiм шановного Федор Петровича мали запросити до слова. Але з невiдомих причин голова сiльради цього не зробив, а якось дивно затягував час. Коли Єрохiну це набридло, вiн не втерпiв, пiдвiвся зi свого мiсця, побiг до трибуни й урочисто оголосив:

– Моi спогади!

Пiсля чого почав виразно й розкотисто зачитувати присутнiм… сторiнки зi щоденника Галини Костянтинiвни Калабалiноi!

– Видавати чужi думки за своi?! Яка пiдлiсть! – раптом пролунав жiночий голос з останнього ряду.

– Товаришi, я тут читаю своi мемуари i прошу вас або слухати мене уважно, або залишити примiщення! – погрозливим голосом мовив негайно Федiр Петрович. – Я усiма шанований, вiдомий на весь колишнiй СРСР ветеран педагогiчноi галузi, отож вимагаю до себе вiдповiдного ставлення…

– Ви не шанована людина, ви жалюгiдний крадiй чужих спогадiв, кляузник i брехун! – мовила жiнка, яка стояла у проходi.

Зблiдлий Єрохiн збирався вибухнути гнiвною тирадою, як раптом голова сiльради Дорошкевич урочистим тоном оголосив:

– Слово надаеться нашому шановному гостевi з Пiдмосков’я – директоровi Хотькiвськоi школи Антону Семеновичу Калабалiну!

Почувши цi слова, Єрохiн не повiрив власним вухам, а потiм повiльно опустився на стiлець, який незрозумiло яким чином виник бiля трибуни. А мiж тим до сцени бадьорим кроком рухався одягнений з голочки Антон Семенович. «А все ж таки костюмчик став у нагодi! Добре, що, на вiдмiну вiд мене, вiн таки не перевдягнувся, хоч як Галя просила його», – подумав Леонiд Семенович, милуючись другом дитинства.

– Антоне! Привiт, Антоне! – кричали колишнi вихованцi дитбудинку.

Мiж тим Калабалiн-молодший вийшов на сцену i добре поставленим голосом повiдав присутнiм про долю батькiв пiсля вiд’iзду з Боровоi Мотовилiвки. Далi подякував слухачам за те, що пам’ятають про його батькiв, що поза сумнiвом, сприяе вiдновленню доброго iменi Семена Опанасовича Калабалiна, як видатного педагога.

Запропонував випускникам зiбратися на окрему зустрiч тут, у Боровiй Мотовилiвцi, або в Киевi. А далi проголосив:

– Немае нiчого сильнiшого за людську пам’ять. Лише завдяки iй продовжують жити загиблi героi. Велика вам подяка, дорогi друзi, за те, що не забуваете про великi справи двох шанованих педагогiв i моiх дорогих батькiв – Семена Опанасовича i Галини Костянтинiвни Калабалiних!..