Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

І мене, i маму Гатю, й тебе також…

Але тут в iхню розмову втрутилася Агата Самсонiвна:

– Спарику, ти б i справдi язика свого прикусив та й залишив тата у спокоi. А щодо Миргорода… Ви обидва забули, що там живе тепер наш колишнiй сусiда – Едуард Рустамович.

– А-а-а, то це туди Давлетов подався?..

– Еге ж! Вiн на старостi рокiв оженився й перебрався до дружини. Їi звати… звати, здаеться… Нi, не пригадаю, – скрушно зiтхнула мама Гатя, – але iм’я якесь таке чудернацьке… Билинне iм’я, можна сказати.

У неi в Миргородi хатка приватна. Десь менi Едуард Рустамович лишив адресу на прощання, треба у блокнотику пошукати. А якщо у мене не записано, тодi Тосю попитаю: вiн у неi в шпиталi стiльки вiдлежав, що ой-йо-йой!..

На тому й зупинилися. Новоi адреси Давлетова у своему записнику мама Гатя не виявила, хоч як шукала. Проте стара подруга Антонiна Захарiвна не пiдвела: саме вона повiдомила, що Едуард Рустамович тепер i справдi мешкае у Миргородi по вулицi Озернiй.

Вiдповiдь на мамин лист надiйшла за два тижнi. Давлетов запевняв, що разом з дружиною Василiсою готовий прийняти Спартака в будь-який момент i на будь-який термiн. «Хай твiй хлопчик приiздить i живе скiльки треба – хоч тиждень, хоч два, хоч i цiлий мiсяць. Ми з нього навiть грошей за проживання не вiзьмемо, ще й нагодуемо», – пообiцяв Едуард Рустамович. Також додав, що за невеличку особисту винагороду лiкарi будь-якого мiсцевого санаторiю оглянуть Спартака й пропишуть тi процедури, якi йому треба.

І ще водичку мiнеральну – це дiло святе!.. Єдине, що лишаеться, – це доiхати з Киева до мiсця призначення на дизелi: дешево й сердито.

Далi все сталося саме так, як i планувалося. Давлетови прийняли сина колишньоi сусiдки Едуарда Рустамовича з розпростертими обiймами. Розквартирувавшись в iхньому будиночку, молодий чоловiк «лiвим способом» оформився на лiкування в санаторiй залiзничникiв «Пiвденний»[27 - Зараз – санаторiй iм.

Гоголя.]. Поснiдавши, у першiй половинi дня вiдвiдував усi прописанi процедури, потiм вертався на Озерну вулицю, щоб пообiдати, ввечерi ходив «попити водичку». Решту часу використовував на власний розсуд.

Окрiм автобусноi поiздки у Великi Сорочинцi в музей-садибу Миколи Гоголя, обраний постояльцем спосiб «вбивання» вiльного часу видався господарям дуже дивним – i це ще м’яко кажучи!..