Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

А люди iх, навпаки, бояться: а раптом жiнка Марiя Девi – все ж таки Христос?! Хтозна, хтозна… Це не протистояння. Це, навпаки, злiсне потурання самозванцям.

– Ну-у-у… Не знаю, не знаю…

– Зате я знаю, – впевнено кивнув Спартак, – тому й намагаюсь хоч якось донести свое знання до людей.

– Через отого твого «Лейтенанта диявола»?..

– А чом би й нi! Це не найгiрший варiант. Якщо мене на радiо вислухати не побажали, тож i доводиться роман писати.

– На ра-а-адiо-о-о?.. – Едуард Рустамович мимоволi вiдсахнувся.

– А чого такого?! Пхе!.. Можна подумати… – Спартак знизав плечима.

– І-i-i… як, не вдалося?..

– Не вдалося, – зiтхнув вiн. – Там попервах вирiшили, що я, бачте, випускник якоiсь семiнарii. Бо пересiчнi парафiяни, бачте, Бiблii не читають.

– А я про що тобi кажу?! – кивнув Давлетов.

– Але коли дiзналися, що за освiтою я всього лише iнженер-металург… Тут увесь iхнiй ентузiазм миттево випарувався, – молодий чоловiк посумнiшав.

– А ти певен, що роман твiй надрукують? – обережно спитав Едуард Рустамович. – Бо цiеi… як ii?.. Письменницькоi освiти у тебе нема також. А щоб на письменника вивчитися…

– Треба поiхати в Москву й закiнчити Лiтературний iнститут iменi Горького?! – тепер Спартак дивився на спiврозмовника трохи насмiшкувато. – Знаю, знаю. Менi таке радили. Але я вважаю iнакше: головне в цiй справi – природний талант, а не якась спецiальна письменницька освiта.

– І ти вважаеш, що у тебе е письменницький талант?

– Я не просто вважаю, я це ЗНАЮ.

– Звiдки?

– Бо деякi моi оповiданнячка вже опублiкованi. Й навiть невеличка повiстинка також вийшла друком в журналi «Наука i суспiльство». Маю вiдгуки та рецензii на надруковане.

– А романи теж?.. – Давлетов кивнув на грубий зошит.

– До романiв ще не дiйшло, – зiтхнув Спартак, – але це ще попереду. Отож все ще буде, Едуарде Рустамовичу, зачекайте лише трiшечки.

– І-i-i… яка ж iдея цього твого «Лейтенанта диявола»?..

Замiсть вiдповiдi молодий чоловiк розкрив зошит-чернетку на чистому блоцi, видрав звiдти чистий подвiйний аркуш паперу й лише тодi спитав:

– А скажiть-но, Едуарде Рустамовичу, в якому роцi розпався СРСР?

– Шуткуеш?! – про всяк випадок перепитав Давлетов. – Це сталося позаторiк. Отже, в дев’яносто першому роцi.

Спартак написав на чистому аркушi «1991» i продовжив:

– Добре.