Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Насамкiнець нiхто не знав точно, на який строк Шизодiд оселився в Димерi по вулицi Ленiна. У цьому питаннi громадська думка переполовинилася доволi акуратно: половина мешканцiв будинку стверджувала, що вiн тут назавжди, друга половина – що забереться зовсiм невдовзi, буквально ось-ось!.. Точнiше як мiлiцiя його заселила в порожню «однушку» в розпал «перебудови», так i виселить. Намагалися отримати роз’яснення у дiльничного iнспектора, але той тiльки глузував:

– Заходь до мене – поговоримо! Чекаю iз задоволенням.

Але хто ж при здоровому розумi сам, добровiльно сунеться до мiлiцii «на дружню бесiду»?! Оскiльки охочих так i не знайшлося – питання поступово, само собою втратило гостроту.

Вiдтодi Шизодiд жив собi самiтником там, де його оселили. Друзiв чи просто знайомих серед димерцiв вiн так i не завiв з двох причин: по-перше, хто ж ризикне товаришувати з мерзенним стариганом, у якого з головою явно негаразд?.. по-друге, якi б пертурбацii з владою не вiдбувалися, а за цим дiдуганчиком невпинно стежила мiлiцiя в особi дiльничного iнспектора.

Та й самому Шизодiдовi нi з ким приятелювати, схоже, не хотiлося. Вiдколи вiн вивчив дорогу вiд дому до найближчого продовольчого магазину, то через день прогулювався туди, щоб прикупити хлiбу, якоiсь крупи та кефiру чи квашеного молока – на тому й жив. Ну, хiба що зрiдка купував пачку чаю, трохи лiкарськоi чи лiверноi ковбаски… А також предмети зi списку першоi необхiдностi – сiль, сiрники, господарське мило.

Окрiм регулярних походiв за продуктами, божевiльний стариган квартири не полишав.

Пенсiю йому приносила додому поштарка, комунальнi послуги оплачував дiльничний, який спецiально для цього зазирав до «однушки» Шизодiда раз на мiсяць, заразом закидаючи йому пачки старих газет. На здивованi запитання, що означають подiбне милосердя i доброзичливiсть з боку офiцiйних iнстанцiй, поштарка лише здивовано плечима знизувала, а дiльничний мiлiцiонер вiдповiдав:

– Так треба. Не суйтеся куди не слiд.

Що ж до самого Шизодiда, то розпитувати його на будь-якi теми не мало сенсу.

Вiн загалом слабко уявляв, де знаходиться i що з ним вiдбуваеться. На всi спроби зав’язати розмову завжди озирав спiврозмовника якимсь дуже неприемним поглядим з-пiд припухлих повiкiв, потiм вiдповiдав двома реченнями, змiнюючи лише iхнiй порядок, а також порядок слiв усерединi кожного з речень:

– Будiвництво завершуеться. Невдовзi треба об’ект здавати…

Або:

– Об’ект треба здавати невдовзi.