Книга Застою. 1965–1976

Нiна Панасiвна знала, що вона мае рацiю. Не може бути iнакше, бо за сутулими плечима пенсiонерки вiдчувався неабиякий життевий досвiд, набутий в часи, значно жорсткiшi вiд нинiшнiх.

І тим не менш невиразнi побоювання не вiдступали. Хтозна, як там воно ще складеться… Злi язики жартували, що «народному академiку» Лисенку все ж таки вдалося схрестити бiологiю з марксизмом-ленiнiзмом, i принаймнi деякий час цей «гiбрид» жив… причому доволi-таки успiшно. То де гарантiя, що зусиллями товариша Берези посеред Канева рано чи пiзно все ж таки не постане омрiяна ним бiблiотека-музей… Що станеться тодi?!

З точки зору Нiни Панасiвни – абсолютно нiчого доброго.

Усе це нагадувало демонстрацiйний експеримент, який вона запам’ятала ще зi шкiльних часiв. Беруться два стрижнi, – мiдний та цинковий, – водний розчин якоiсь там солi й невеличка лiхтарна лампочка. Якщо однi кiнчики стрижнiв занурити до посудини з розчином, а до iнших притиснути контакти лампочки, то вона почне свiтитися.

А чим це нагадувало сучасний Канiв?! Тим, що похованi на днiпровськiй кручi неподалiк один вiд одного Аркадiй Гайдар i Тарас Шевченко видавалися iй схожими… саме на отакi стрижнi! Справдi, навряд чи можна вiдшукати двох настiльки ж вiдмiнних в усьому лiтераторiв, як виходець iз пролетарiв, колишнiй червоний командир, а згодом друг всiх радянських дiтлахiв Гайдар i колишнiй крiпак-селянин та панський «козачок», а згодом академiк живопису, «мужицький» поет-демократ i ворог царату Шевченко.

Вони творили рiзними мовами, сповiдували рiзнi, часом дiаметрально протилежнi цiнностi – але похованi майже поруч.

А тепер колишнiй сезонний екскурсовод Шевченкiвського музею став директором бiблiотеки, яку мрiе перетворити на Гайдарiвську бiблiотеку-музей… Це те саме, що замкнути контактами лампочки два вiльнi кiнцi мiдного i цинкового стрижнiв. Щось мало «спалахнути» над Каневом… а може, й не тiльки над iхнiм мiстом, а над усiею землею! От тiльки що саме?..

Нiна Панасiвна не знала.

Невiдомiсть завжди лякае, отож вона й непокоiлася. І заспокоiти ii не мiг навiть абсолютно впевнений тон Елли Никанорiвни. Щось iще станеться в iхньому тихому провiнцiйному Каневi. Щось дуже нехороше… але станеться!.. Причому неодмiнно.

Будинок по вул. Набережно-Хрещатицька, № 11, Киiв, вечiр 4 вересня 1965 року

Їхню дружбу можна було назвати, щонайменше, дивакуватою. Тим не менш заприятелювали цi двi жiночки хоча й нещодавно, проте надiйно.