Книга Застою. 1965–1976

Все вiдбувалося тихо-мирно, як раптом на сцену пiднявся скандально вiдомий лiтературний критик Іван Дзюба, який почав викрикувати, що зараз, мовляв, повторюеться 1937 рiк, що вiд Киева до Львова влада масово арештовуе украiнську iнтелiгенцiю й нацiонально свiдому молодь, що це ганьба й несправедливiсть, що не можна мовчати, а необхiдно заявити протест на повен голос. І все таке iнше.

Але на тому не окошилося: якийсь невiдомий[11 - Це зробив 27-рiчний журналiст В’ячеслав Чорновiл, спiвробiтник киiвськоi газети «Молода гвардiя».

] iз глядацькоi зали закликав усiх присутнiх пiднятися зi своiх мiсць на знак протесту проти полiтрепресiй. Добре, що у лiтературного хулiгана Дзюби вирвали мiкрофон та увiмкнули гучну музику, щоб остаточно заглушити його вигуки.

– Можеш уявити, в якому настроi я переглядала стрiчку! – Ельвiра була змушена поставити напiвпорожню фiлiжанку на стiл, бо ii руки дрiбно трусилися. – Подейкують, Параджанову потроху закидають буржуазний нацiоналiзм, а тут ще таке… Та я весь час очiкувала, що всiх глядачiв почнуть перевiряти спiвробiтники КДБ!.

.

– А й справдi могли б, – погодилася поштарка.

– Та звiсно ж!!! Бо коли ми розходилися по завершеннi сеансу, кiнотеатр був щiльно оточений мiлiцiею. Уявляеш мiй стан?!

– Бiдолашна…

– І навiть цього всього нацiоналюгам було замало! Бо коли перегляд скiнчився й увiмкнули свiтло, хтось[12 - Це зробив аспiрант Інституту лiтератури АН УРСР Василь Стус.] знову скрикнув: «Де правда?! Чому не дають говорити правду?! Неподобство!!!»

– Та хто тобi не дае говорити правду?! – обурилася Вiта.

 – Сиди собi на кухнi й говори, що хочеш! І нiхто тебе за це i пальцем не зачепить.

– Так i я ж про те саме! – пiдхопила Ельвiра. – Як ти хочеш, то говори хоч на кухнi, хоч де, але ж головне в тому, щоб людей на небезпеку не наражати, хiба нi?! Бо ми зiбралися кiно подивитись, а цi трое на чолi зi скандалiстом Дзюбою тут як здрасьте – зi своею полiтикою пхаються, нас усiх пiдставляють… Ну от як це можна назвати?!

– А знаеш що, подруго, давай-но я ще нам цикорiю заварю, – запропонувала поштарка.

 – Це напiй, це не кава, вiд напою на нiч жодноi шкоди для серця не буде.

– Давай-но завари, справдi, – погодилася студентка. – Можливо, я тодi заспокоюсь i нарештi розповiм тобi про стрiчку. Бо вона на те заслуговуе…

Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, вечiр 17 вересня 1965 року

Коли з-за стiнки долинули особливо потужнi лайливi вигуки, бiдолашна канарка явно перелякалася.