Книга Застою. 1965–1976

von dem Broele, genannt Plater – «фон дем Броель, прозванi Плятер») – графський рiд, що походить вiд вестфальських лицарiв.]. Теж, ясна рiч, росiянкою. І единiй дочцi вони наввипередки втовкмачували премудрощi нового стилю життя.

– Ти, Кларочко, мусиш зрозумiти, що внаслiдок останньоi вiйни, найжахливiшоi з усiх воен, що вiдбувалися будь-коли, свiт неповоротно змiнився, – авторитетним тоном заявляв батько. – І хоча говорити про це вголос не варто, однак i наш Радянський Союз насправдi змiнився також. В армii погони й генеральськi лампаси повернули, деякi церкви знов повiдкривали… Та колись про щось подiбне навiть подумати було лячно!

– Так-так, i практично те ж саме сталося з дворянством: хоч як жорстоко винищували дворян до вiйни, але ж подивись от хоч би на Олексiя Толстого: неперевершений лiтературний класик, тричi сталiнський лавреат! – вторила йому матiр.

 – Нi-нi, особливо тепер, пiсля вiйни шляхетних людей заповажали, а далi поважатимуть ще бiльше. Отож повiр нам, донечко: хоч як важко тепер навiть простого нареченого розшукати, та для тебе рано чи пiзно знайдеться свiй «червоний граф», з яким ти житимеш довго i щасливо. Можливо, навiть десь за кордоном – але можна i тут, у нас. Аби лише щасливо, заможно i довго.

Клара була довгоочiкуваною пiзньою дитиною. Вона повною мiрою вiдчувала нiжнiсть, з якою ставилися до неi престарiлi батьки, а тому вiрила iм беззастережно. Та й який iм сенс вводити в оману едину донечку?! Жодного!.. Отже, все обiцяне могло бути правдою, тiльки правдою i ще раз правдою.

Святою непорушною правдою. Без варiантiв.

І вона чекала на чудесну появу обiцяного батьками шляхетного нареченого. Чекала багато рокiв. Радiла батьковiй мудростi й далекоглядностi: ще б пак, дуже вчасно прикинувшись обрусiлими нiмцями – нащадками родiв Габелiв i Пляттерiв, вони жодним чином не постраждали пiд час кампанii боротьби з безрiдними космополiтами i процесу ЄАК, та й всенародна ненависть до «лiкарiв-отруювачiв» на них не позначилася. Хiба ж могло щось пiти не так надалi?! Звiсно ж, не могло…

Утiм, рiк спливав за роком, а довгоочiкуваний наречений з’являтися не поспiшав.

Престарiлi батьки померли, з вiдомчоi квартири, колись видiленоi татовi, Клару Мусiiвну вiдселили у восьмиметрову кiмнатку на Старому Подолi. Хоча були в цьому i своi плюси: по-перше, дiставатися до полiграфiчного комбiнату, в палiтурному цеху якого вона працювала, було доволi зручно, по-друге, до Андрiiвського узвозу звiдси загалом рукою подати.