Книга Застою. 1965–1976

Зовсiм як знаменитий актор Жан Маре… Безперечно, так воно i е! «Рiря» навiть стверджувала, що в iхньому роду були знаменитi французькi письменники[17 - Жан Демаре де Сен-Сорлен (Jean Desmarets de Saint-Sorlin; 1595–1676) – французький поет i драматург, член Французькоi академii вiд самого ii заснування. Походив зi шляхетноi родини.], отак!..

Отже, годi й сумнiватися, що i Лiлiя Францовна Демаре, i Клара Мусiiвна Габель таки дочекаються жаданих наречених-шляхтичiв. Рано чи пiзно – але дочекаються. Звiсно, краще б це сталося якнайшвидше, але… заради такоi високоi мети, як продовження шляхетних родоводiв, можна i потерпiти.

– Ну що, Циречко, сподобарися тобi зернятка? Сподобарися, ой, до чого ж сподобарися, я бачу, бачу, мое ти зоротаве сонечко!..

Канарка заливалася трелями, вдячно дивлячись на господарку крихiтними чорними бусинками очей.

Вул. Правди[18 - Нинi вул. Гетьмана Сагайдачного.], Рiвне, початок жовтня 1965 року

– Микито…

Зробивши вигляд, нiбито вiн нiчого не чуе, хлопець навiть не озирнувся i продовжував прямувати вулицею.

– Агов, Микито!

Ну що ж це таке?! Невже аж настiльки важко зрозумiти просту рiч: якщо когось кличуть, а вiн не озираеться – то це вiдбуваеться через небажання розмовляти з тим, хто кличе! Здавалось би, все просто…

– Микито, та стривай же ти!!!

Ото причепився… Впертий. Цiкаво, хто це? Здаеться, Ромчик… або не Ромчик?! Тодi Вiлька?.. Борька?.. Максимко?.. Хоча вiн навчався тут вже понад мiсяць, проте й досi не навчився розрiзняти голоси однокласникiв наослiп – не дивлячись на того, хто гукае.

Микита озирнувся й мовив одночасно:

– Ну, i чого ж тобi треба?

– Та так, поговорити хотiлося.

«Не так, а за грошi!» – спробував вiджартуватися Микита, проте замiсть цього промимрив невиразно:

– Ото навiщо всi цi розмови? Знаю я вас… тих, хто з розмовами лiзе…

– Чого-чого? – перепитав Вiлька.

Зрозумiвши, що вiн ледь не ляпнув зайвого, хлопець мовив тепер уже розсудливiше:

– Послухай-но, я додому йду.

Озирнувши Вiльку з голови до нiг, переконався, що той розгублено клiпае очима, роззявивши рота вiд подиву, тому додав:

– Отак от, не займай мене! І передай iншому, щоб не займав.

– Іншому?..

– Ну так, третьому, якому наказано спостерiгати за мною.

– Чого-чого?! – у Вiльки очi на лоба полiзли вiд подиву.