Книга Застою. 1965–1976

– Шпигувати за мною не треба, от чого! Так i передай цьому… третьому.

– Якому ще третьому?! Ти про що це?..

«Це ж треба, щоб отак майстерно прикидатися! – мимоволi здивувався Микита. – Чи… А раптом Вiлька не вдае подиву?! А раптом це серйозно…»

– Ну гаразд, переконав. Давай-но поговоримо, якщо хочеш, – нарештi погодився вiн i додав: – Тiльки додому я тебе не поведу, май на увазi.

– Чому?

– Бо додому я запрошую тiльки друзiв.

– Ну, то давай товаришувати, якщо вже на те пiшло! – одразу ж пожвавiшав Вiлька, проте Микита поквапився осадити його:

– Е-е-е, нi, не так щоб одразу.

Ми з тобою поговоримо для початку, як ти й хотiв. Тiльки от куди пiдемо?

– А давай-но на рiчку!

– На рiчку?

– Еге ж! Тут до Устi[19 - Рiчка в Здолбунiвському та Рiвненському районах Рiвненськоi областi, лiва притока Горинi. Зокрема, Устя протiкае i через Рiвне.] квартали чотири, не бiльше.

– Та знаю, знаю, як менi того не знати… Ну що ж, ходiмо, – погодився Микита, хоча й жив на початку вулицi Правди, а не в кiнцi бiля набережноi.

Втiм, якщо Вiлька i справдi е приставленим до нього нишпоркою, то краще йому не знати, де саме мешкае сiмейство Горбачiв. Чим довше вiн не зможе носити записочки батькам Микити, тим спокiйнiшим лишатиметься його життя. Все просто i без жодних образ! Отож нехай вирiшить, що Горбачi мешкають або по вулицi Правди неподалiк ii перетину з Прибережною[20 - Нинi – вул. Набережна.], або ж на самiй Прибережнiй.

– Чого посмiхаешся?

– Я посмiхаюсь? – Микита здивовано позирнув на хитрого нишпорку.

– Ти, ти, авжеж.

– І не думав навiть, – знизав плечима хлопчина. І негайно ж напустив на обличчя якомога серйознiший вираз, бо настiльки необережно демонструвати торжество не годилося. Те, що вiн розкусив усi пiдленькi намiри цього Вiльки – це ще пiвсправи… Головне почнеться ось-ось зараз, щойно вони дiйдуть до мосту через Устю.

Зараз почнеться, зараз…

– Ну, i що ти там торочив про шпигунство?

Рiчкова вода повiльно пливла пiд ногами хлопцiв, якi стояли на мосту, спершись на бильця, й дивилися на вкриту легенькими дрiбонькими брижками водну поверхню, а не один на одного.

– Послухай-но, Вiлько, чому це ти мене першим запитуеш? Я тебе не чiпав, це ти до мене навiщось причепився, немов той реп’ях.