Книга Застою. 1965–1976

Протягом кiлькох наступних секунд сталася низка невеликих поштовхiв, земля крекотала i звивалася, будинок трусився в жорстокiй пропасницi. Було чутно, як за стiнами у сусiдiв б’еться посуд у шафах i буфетах. Потiм з гучним рипiнням лiжко поповзло до стiни.

– Може, побiжимо на вулицю?! – у вiдчаi Леонiд схопив ii за руку.

– Нi, не варто, – вiдповiла дружина напрочуд спокiйно. – Там холодно i небезпечно, зараз почнуться сильнiшi поштовхи, щось впаде, здiйметься пилюка, дихати буде нiчим. Та й не пройдеш ти сходами: сусiд Юра вже почав витягати з квартири меблi.

Леонiд прислухався: справдi, щось жалiсливо рипiло i трiщало на сходах… Раптом земля здригнулася вiд жахливого, неймовiрноi сили удару! Звiдусiль залунали гучнi зойки смертельно переляканих людей. Леонiд розчахнув вiкно й визирнув на вулицю. Його вразило те, що там вiдбувалося: земля дибiлася й осiдала, то оголюючи, то знов ховаючи рванi глибокi трiщини. Припаркованi бiля будинкiв автiвки кидало вперед i назад. Дерева ламалися, немов сiрники, й виверталися з корiнням, утворюючи завали.

З будинкiв на вулицю вискакували люди, босi й напiводягнутi: хтось в спiдньому, хтось навiть без в сорочки, зате з ватяною ковдрою на плечах – хто в чому!.. Пiд акомпанемент пронизливого передзвону вiконних шибок, гуркотiння уламкiв цегли, скреготання металу й iншi звуки руйнування споруд вони кидалися врозтiч, бiгли навмання в пропилену темряву – лише б подалi вiд будинкiв.

Дехто примудрявся вскочити в автiвку й навiть завести двигун.

І ось вже легковики, голосно сигналячи, один за одним мчать дорогами, усипаними пилюкою, уламками цегли й вiдiрваними дошками, об’iжджаючи бетоннi плити, що хтозна як повиповзали на проiжджу частину. Ось один з легковикiв (мабуть, через погану видимiсть) на величезнiй швидкостi влетiв у рiг будинку, вiдскочив вiд нього, немов тенiсний м’ячик, налетiв на бетонний брус. Вiд удару через вiтрове скло вилетiв водiй i, розпластавшись на заваленому смiттям асфальтi, нерухомо застиг у калюжi власноi кровi, безладно розкинувши руки й ноги…

Невелика вантажiвка, яка виiхала переднiми колесами на тротуар, раптом провалилася в розверзлу пiд нею трiщину i зникла пiд землею.

Увесь цей жах тривав не бiльше 5–7 хвилин, якi здалися Леонiдовi вiчнiстю. Потiм будинок вже вкотре здригнувся й вiдчутно нахилився, з даху полетiли уламки шиферу, цегли i дощок. Споруда стогнала i плакала, готова впасти – але встояла, практично не постраждавши.