Книга Застою. 1965–1976

Пiдмели пiдлогу, ретельно змочивши вiник водою з бiдона. Розставили по мiсцях меблi, посуд повернули у шафи й сервант, а тодi вляглися читати казки.

Так минув день. Незважаючи на лихо, увечерi 26 квiтня вiдбувся черговий календарний футбольний матч за участю ташкентського «Пахтакора», але Леонiд на нього так i не потрапив: вийти з оселi все ще заважала платяна шафа дядька Ікара.

Вранцi iх розбудив гучний сигнал – то була розвозка з заводу Антонова.

– Льонько, виходь завали розбирати! – покликали його хлопцi.

На щастя, сусiди сяк-так розчистили меблевi завали на сходах, тому Леонiд поiхав з розвозкою, а Гелена i Валерка лишилися вдома самi.

Близько полудня в дверi гучно постукали iззовнi.

– Хто там? – спитала Гелена.

Незнайомий чоловiчий голос вiдповiв:

– Капiтан мiлiцii Селiмов! Гелено Сергiiвно, ви затриманi у зв’язку з надзвичайними подiями, що мали мiсце, i повиннi проiхати зi мною. Оскiльки телефонний зв’язок у вашому районi досi не налагоджений, за вами прислано автомобiль.

Я повинен термiново доправити вас у ЦК Компартii Узбекистану. І без вiдмовок, будь ласка! Вiдмовки не приймаються.

– За п’ятнадцять хвилин я буду готова, чекайте в машинi, – спокiйно вiдповiла вона й додала: – Я не хочу, щоб по дому повзли плiтки.

Мiлiцiонер потупцяв бiля дверей, але, не сказавши жодного слова, спустився вниз. За чверть години жiнка з дитиною пiдiйшли до автiвки.

– Не можна з дитиною! – спробував протестувати капiтан, однак Гелена вiдчинила дверi з рiшучим виглядом:

– Без сина не поiду!

Капiтан пiдiбгав губи, потiм мовчки вiдвернувся.

Легковик просувався повiльно, акуратно об’iжджаючи трiщини в землi й завали. Гелена i Валерка дивилися у вiконце… i не впiзнавали мiста! Завжди веселий сонячний Ташкент лежав у руiнах, немов пiсля бомбардування. У деяких будинках стiни впали в бiк вулицi, а нiчим не пiдпертi дахи звисали над порожнечею, тримаючись невiдомо яким дивом. Вулицями раз у раз проiжджали карети «швидкоi допомоги» i пожежнi автiвки.

Коли дiсталися центру, хлопчик побачив, що стiни затишного магазину iграшок «Дитячий свiт» попадали й оголили порожнi вiтрини, тепер заваленi цеглою, балками й шифером, а милi дитячому серцю iграшки були щедро притрушенi пилом i будiвельним смiттям. Тодi сльози мимоволi закапали з дитячих оченят…

– Не плач, синочку. Мине час, i тут збудують новий магазин iграшок, – намагалася втiшити його матiр.