Книга Застою. 1965–1976

Проiжджаючи повз Червону площу, капiтан зупинився, щоб розпитати у постового, якими вулицями зараз можна дiстатися ЦК Компартii. Гелена помiтила величезний натовп людей перед урядовою будiвлею i спитала у капiтана, хто вони?

– Щури завжди бiжать з потопаючого корабля, – презирливо вiдповiв мiлiцiонер, – а цi бажають виiхати з республiки. Тут приймають заяви i документи на виiзд. Їм пропонують Киiв, Львiв, Ленiнград та iншi мiста.

– Не будьте до людей таким суворим, не варто, – мовила Гелена якомога м’якiше.

 – До Ташкента приiде багато народу з усiх республiк, люди вiдбудовуватимуть наше мiсто будинок за будинком, квартал за кварталом.

За деякий час вони нарештi дiсталися до красивоi скляноi будiвлi ЦК Компартii Узбецькоi РСР. Як виявилося, Гелену Сергiiвну Уханьську викликали на виробничу нараду всiх служб мiста, що вiдбувалася в малiй залi бiля кабiнету самого товариша Рашидова[26 - Рашидов Шараф Рашидович (1917–1983) – радянський партiйний i державний дiяч Узбецькоi РСР, Перший секретар ЦК Компартii Узбекистану.

]. Звiсно, на саму нараду Валерку не пустили, вiн очiкував маму в приймальнi. Коли ж Гелена нарештi вийшла з зали, то пошепки повiдомила синовi, що ii пiдвищили до заступника головного лiкаря. Звiсно, новина була доброю i приемною, однак обов’язкiв i пов’язаних з ними клопотiв у мами додалося з надлишком.

Починалося нове життя…

Дачний кут Микiльськоi слобiдки, Киiв, травень 1966 року

Зiнаiда Євдокимiвна майже нiколи не сумнiвалася, вiрно вчинила в тiй чи iншiй ситуацii або помилково.

І треба ж було саме зараз вляпатися у необхiднiсть вибору, щодо наслiдкiв якого вона ще й як сумнiвалася!..

Те, що обирати таки доведеться, стало зрозумiлим пiд час поховання товариша Федосова. Коли труну з його тiлом, вбраним у парадний мундир з орденськими колодками на грудях, винесли iз затемнених прохолодних глибин мiського моргу i встановили на кам’яний п’едестал посеред невеличкоi кiмнати з трохи пошарпаними стiнами, то Зiнаiдi Євдокимiвнi раптом здалося, що небiжчик трохи повернув голову в ii бiк, розплющив повiки глибоко посаджених (а тепер чомусь ще бiльш запалих) очей, розлiпив губи i проскреготав замогильним голосом:

– Зюню! Ти, звiсно, несповна розуму, це знаю я, знаеш i ти.

Це знають всi, коротше кажучи. Але на цей раз не будь дурепою i послухай, що я тобi пораджу: кидай iк чортовiй матерi любу тобi дачу й вибирайся назад на подiльську квартиру! Послухаешся – добре, не послухаешся – начувайся.