Книга Застою. 1965–1976

– Але чому?! – дивувався вчитель. – Адже я хотiв всього лише запросити або його, або вас… До речi, а ви теж нервуетесь, згадуючи вiйну?

– Знаете, що я вам скажу…

Жiнка трохи помовчала й раптом запропонувала:

– А давайте-но чайку вип’емо! Згода?..

Левко Потапович кивнув. Тодi Марiя Явтухiвна виставила на стiл, що стояв посеред кiмнати, двi пошарпанi чашки з надтрiснутими по краях блюдцями, такий самий пошарпаний заварювальний чайничок, розкриту пачку грузинського чаю-екстра i цукорницю з дрiбно поколотим цукром, виклала пару нержавiючих чайних ложечок.

Пiшовши на кухню, хвилин за двадцять повернулася звiдти з повним чайником окропу i всiлася за стiл навпроти гостя:

– Про чоловiка мого я не розповiдатиму… бо якщо вiдверто, то й досi не в усьому розiбралася. Скажу лише, що воював вiн героiчно, але… Скажiмо так, через певнi обставини вже пiсля вiйни у нього забрали й офiцерське звання, i всi нагороди та запроторили в Камишлаг[29 - Камишовий табiр – Особливий табiр № 10 з центром у с.

Ольжерас (нинi м. Междуреченськ) Мисковського р-ну Кемеровськоi областi. Існував у 1951–1954 роках. Основний напрям робiт – будiвництво шахт Кузбасу.] на пiдземнi роботи.

– А-а-а…

– Левко Потаповичу, я дуже прошу бiльше не торкатися цiеi теми! Я не знаю нiчого, окрiм того, що замiсть «десятки» за вироком мого Мирося звiльнили всього лише через три або чотири роки, проте нiчого з вiдiбраного не повернули i проживати у великих мiстах заборонили.

У нього в Харковi була сiм’я – то i дружина, i дiти зреклися… Ну-у-у, ви тепер розумiете, як вiн опинився тут, в Охтирцi й чому ми зiйшлися?..

– Марiе Явтухiвно, хоч я i працював з малолiтнiм контингентом у спецiальних дитбудинках, однак знайомий також з багатьма дорослими, якi вiдсидiли за рiзнi… м-м-м… грiхи перед нашою Радянською Батькiвщиною. А iнодi й без грiхiв вiдмотали рiзнi строки.

– Ну, отож, отож! – кивнула вона. – Тому, сподiваюсь, ви бiльше не станете торкатися цiеi болiсноi теми.

– Це через ув’язнення дочка записана на ваше прiзвище? – обережно спитав Левко Потапович.

– Так. Адже Мирослав вважае, що його зганьбили, збезчестили через чиюсь примху. Хоча й я також…

– Ви, Марiе Явтухiвно?!

– А з чого б менi добровiльно переiжджати з Киева в Охтирку? Невже ви можете припустити таке, Левко Потаповичу?..

Тепер вже гiсть вiдвiв очi, знiяковiло втупившись в свою чашку.