Книга Застою. 1965–1976

Розцiнивши це по-своему, господиня пiдлила йому ще заварки й гарячоi води, стурбовано мовила:

– Треба б знов чайник закип’ятити.

Однак до кухнi не пiшла, натомiсть заходилася розповiдати iсторiю про те, як виявила в купi смiття маленьку еврейську дiвчинку Дору, яку таемно сховала у себе вдома й яка прожила у неi пiд лiжком довгi два роки окупацii.

– Але ж, Марiе Явтухiвно… Не знаю, що там у чоловiка вашого сталося чи то на фронтi, чи вже в мирному життi, але ви точно героiня!!! І те, що ви зробили, – це справжнiй подвиг!.

.

– На жаль, тi, хто залишив мене в Киевi для пiдпiльноi роботи, так не вважають. І вони мають рацiю: адже якби фашисти знайшли Дору, нас би обох розстрiляли. Отож нема чого заперечити: я справдi пiддала загрозi те надзвичайно важливе завдання, яке менi доручили виконати.

– Невже ви шкодуете?..

– Нi, не шкодую. І не шкодувала нiколи, – Марiя Явтухiвна слабко посмiхнулася. – Бiльш того, якби заздалегiдь знала, що через порятунок Дори у мене пiсля вiйни виникнуть неприемностi, то все одно повелася б так само.

Я не знаю, чим це пояснити. Можливо, я несповна розуму… але чомусь менi здаеться, що я вчинила правильно.

Вони трохи помовчали, тодi жiнка пересмикнула плечима i спитала гостя:

– Левку Потаповичу, а от ви як вважаете, вiрно я вчинила чи нi? Звiсно, ви вчитель… педагог, так би мовити. В школi можете розказувати дiтям те, що вам наказано розказувати. Я це розумiю. Але ось зараз, коли тут немае нi мого Мирослава, анi Камiли – що ви зараз скажете менi особисто?.

.

Гiсть вiдверто розгубився, бо нiяк не розраховував, що його стануть про щось розпитувати. Це ж вiн прийшов з’ясувати, хто з учасникiв вiйни зможе виступити перед дiтьми, як раптом… То вiдповiсти чи нi?! Чи не варто?..

З iншого боку, розповiдь Марii Явтухiвни несподiвано збурила його власнi спогади про военне лихолiття. Нi-нi, звiсно ж, вiн на фронтi жодного дня не був через малолiтство.

Проте у Левка Потаповича були власнi спогади, пекучi й незвичайнi: про бабусю з Кiзляра – батькову тещу, яка жила на Червоноармiйськiй вулицi й до якоi його вiдправили на початку лiта 1941 року (а згодом з’ясувалося, що не на один мiсяць), про евреiв-переселенцiв з Москви, про подаровану москвичкою Еммою шовкову сорочку та ii чудодiйну силу… Про смерть бабусi й поневiряння по дитбудинках спочатку в Дагестанi, потiм у Карачаево-Черкесii.