Книга Застою. 1965–1976

І звiсно ж про те, як у сiчнi 1944 року карачаевцi викрали вихованцiв дитбудинку, розташованого в станицi Зеленчуцькiй, та розстрiляли, щоб помститися за втраченi сiм’i[30 - У листопадi 1943 року вiдбулися масовi депортацii карачаевцiв до Казахстану та Киргизii. Приводом для цього стали звинувачення у спiвпрацi з нiмецькими окупантами, у протидii вiдновленню радянськоi влади i в бандитизмi. Повернутися на Пiвнiчний Кавказ тим депортованим, хто вижив, було дозволено лише в 1957 роцi. Остаточно полiтична реабiлiтацiя карачаевського народу вiдбулася лише в 1991 роцi.

].

«Моi сини також хотiли жити! І його дiти, i його, i його! Але мiлiцiонери iх пристрелили, бо вони опиралися. Моi сини тепер в раю бiля Аллаха, i його дiти, i його також, i його!.. А ви зараз подохнете, як собаки!»

Так кричав той черкес, що командував iншими озброеними чоловiками. І хоч як благали викраденi дитбудинкiвцi – iх усiх поставили до стiни напiвзруйнованого будинку та розстрiляли.

Мабуть, до самоi смертi Левко Потапович не забуде, як пролежав серед закляклих тiл товаришiв до глибокоi ночi, як пiд покровом темряви поповз до берега Великого Зеленчука, як кинувся в крижану воду й поплив за течiею. А над головою свистiли невидимi кулi…

І головне, про що вiн не мiг забути – то це про бiлу шовкову сорочку, з благословенням подаровану переселенкою Еммою: от саме сорочка ця його i врятувала!!! Бо нi кулi, анi крижана вода йому не зашкодили.

Одного разу Левко Потапович таки наважився розповiсти цю iсторiю вихованцям Мотовилiвського дитбудинку. Дiти слухали з роззявленими ротами, майже затамувавши подих. Отож тепер, коли почув незвичайну в усiх вiдношеннях розповiдь Марii Явтухiвни про дiвчинку Дору, вчителевi закортiло подiлитися з нею власними спогадами.

Проте щойно Левко Потапович зiбрався з духом, як дверi кiмнати розчинилися, i в них з’явився Мирослав Сергiйович Сусло, який мовив з неприхованою вiдразою:

– Ви тут чаювати розсiлися, я так бачу… Але чи не здаеться вам, товаришу Силич, що ви зловживаете становищем майбутнього вчителя нашоi Камiли? Бо як на мене, то вам саме час додому забиратися.

– Миро-о-осю-у-у!.. Хiба так можна? Це ж некрасиво, – спробувала протестувати Марiя Явтухiвна, однак ii чоловiк лишався неприхильним. Отож Левко Потапович був змушений розпрощатися. Вiн знав, що бiльш нiколи не навiдаеться сюди в гостi.