Книга Застою. 1965–1976

Стримуючи бурхливе дихання, мовчала також Стефанiя: саме вона наважилася прийти пiд покровом ночi до закинутого скельного монастиря, сподiваючись, що iй таки вдасться забрати звiдти й поховати по-людськи тiло старшого брата – 63-рiчного Юрiя Михайлецького, який довгих два десятилiття переховувався вiд нишпорок радянськоi влади в Рукомиських печерах. Однак вчасно помiтивши в суцiльнiй темрявi пару яскраво-помаранчевих крапочок (то були кiнчики тлiючих цигарок), жiнка зрозумiла, що виставленi бiля тiла вартовi нiкуди не дiлися i що поховати загиблого лютою смертю брата не вийде.

Принаймнi сьогоднi.

Що ж, не судилося! Шкода, ох як же ж шкода!..

Добре вже те, що коли мiлiцiя почала знiмати людей з копання цукрових бурякiв, вона встигла зорiентуватися, що й до чого. Далi непомiтно вислизнула з натовпу колгоспникiв i дременула додому, пошматувала i спалила всi речi, що бодай якось нагадували про Михайла, а попiл викинула на гнiй. Тепер шукай, не шукай – нiяких доказiв iхньоi спорiдненостi не знайдеш.

Хоча б це добре…

Берегомет, Буковина, 7 листопада 1967 року

– А ще я такий анекдот нещодавно почула, – вiдклавши вбiк виделку, iз змовницьким виглядом заговорила Марiчка: – Отже, помирае старий бандерiвець, як раптом розплющуе очi та й каже: «А най би хтось iз синiв моiх за парторгом збiгав, щоб сюди його привести! То зробiть, прошу». Сини питають: «Батьку, та навiщо вам парторг отой?! Вбити цю паскуду ви вже не в змозi, а щоб всяке лайно в хатi смердiло, то нiкому воно не треба».

 – «А я перед смертю в партiю вступити хочу», – каже старий бандерiвець. Усi жахнулись: мовляв, з’iхав з глузду старий… Але бандерiвець стоiть на своему, а воля помираючого – то е закон. Ну, хтось iз синiв збiгав за парторгом, той прибiг i каже: «Вуйцю, невже ото правда?! Аж не вiриться». – «Та правда, правда. Розкаявся я в старих грiхах, хочу бодай перед смертю свою позицiю виправити», – вiдповiдае бандерiвець. Отож парторг його прийняв термiново в партiю та й побiг собi щасливий. Тодi дiти аж розридалися: «Батьку, й нащо ото ви й себе, i нас зганьбили?! Як нам тепер людям в очi дивитися?! Це ж нечувана зрада». Тодi посмiхнувся радiсно старий бандерiвець: «Нiц ви не розумiете! Коли я помру, то знаю точно – бодай одним комунякою на землi нашiй поменшае!..»

Смiялися всi: як сама розкажчиця, так i ii мама Клава, i прийомний тато Маркiян (якого вона вже давно вважала рiдним, хоча й досi не звикла, що вiтчим вперто кличе ii Мусею), i зведений братик Леон.