Книга Застою. 1965–1976

Смiялися, хоча для iхнього сiмейства день цей аж нiяк не був веселим.

А все через Ілька! Коли вiн з’явився тут, у Берегометi, в серединi липня 1958 року, то одразу ж заявив: з табору його, як «доходягу», викинули достроково зовсiм не за «зразкову поведiнку», а просто щоб своею смертю не псував табiрному начальству статистичнi показники. Бо у них мiж таборами, бачте, цiла система соцiалiстичного змагання запроваджена!..

Невiдомо, на що саме розраховувало табiрне начальство, ухвалюючи помилування, бо Ілько помер зовсiм не скоро, як йому обiцяли, а через чотири роки.

Причому сталося це день у день на найсвiтлiше радянське свято – 7 листопада 1962 року, в сорок п’яту рiчницю Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii.

Таким чином, сьогоднi був не тiльки справжнiй пiввiковий «кругляк» подii, що невiдворотно змiнила долю всього свiту. Намагаючись нiяк не демонструвати своiх справжнiх почуттiв, на п’ятирiчних споминах за сином i братом у скромнiй берегометськiй оселi зустрiлося все сiмейство Яроцьких: до провiдного працiвника мiсцевого лiсокомбiнату Маркiяна Лукича та його дружини-пенсiонерки Клавдii Лаврiнiвни приiхали з Луцька дочка Марiчка з зятем, а зi Львова – синочок Леончик, студент тамтешнього полiтехнiчного iнституту.

Жодних гостей на посиденьки не запрошували. А що там говорилося у вузькому сiмейному колi – про це нiхто стороннiй нiколи й нiзащо б не дiзнався. Тому поводилися, не стримуючи почуттiв – як i належало серед своiх.

Для початку пом’янули Ілька. Потiм настала черга загиблих на вiйнi з фашистами першого чоловiка Клавдii Лаврiнiвни та iхнього старшого сина. Потiм перебрали поiменно всю першу родину Маркiяна Лукича – «злiсних куркуляк-глитаiв» з Хiнчанки, поглинутоi сучасним Житомиром.

Таким чином, коли поминальнi чарки скiнчилися i настала пора випити за живих, всi вже добряче захмiлiли.

І несподiвано для самих себе… не те що розвеселилися, але явно пiднеслися духом – хоч як дико це виглядало! Почалося знов-таки зi споминiв про Ілька. Звiсно, розмовляючи з матiр’ю в примiщеннi пошти влiтку 1958 року, «доходяга» виглядав нещасним i неприкаяним.