Книга Застою. 1965–1976

Звiсно, не про тебе нехай буде сказано…

– Я знаю, мамо, – знизав плечима Анатолiй i знов поправив окуляри, – i тим не менш… Мене завжди дратувало, що обличчя кожного чергового репресованого товариша треба акуратно, без жодного залишку вирiзати з фотографiй. Що треба знищувати зошити, якщо комусь там здалося, нiбито в малюнку на обкладинцi зашифрований портрет ворога народу. Я не мiг цього прийняти, мамо, хоча i був змушений мовчати.

– І всi цi моменти ти акуратно вивiв у своему «Бабиному Яру», – зiтхнула Марiя Федорiвна.

– Усе це я вивiв у своему романi-документi, бо попiл Клааса стукае в мое серце, – пiдхопив син.

Вони замовкли. Дивна виходила ситуацiя, дуже дивна!.. Скориставшись грандiозним всесоюзним святом – пiввiковим ювiлеем Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii, – вiдповiдальний секретар Тульського вiддiлення СП СРСР Анатолiй Кузнецов вирiшив злiтати на пару днiв до рiдного Киева, щоб вiдвiдати пристаркувату матiр Марiю Федорiвну. Вiн думав, що проведе цi днi в розслабленому станi, насолоджуючись спогадами про далеке дитинство.

Натомiсть мама раз у раз заводила одну i ту саму розмову: навiщо було публiкувати «Бабин Яр»?.. навiщо було видавати ще й книжку – хiба ж журнальноi публiкацii було замало?.. чому неодмiнно «роман-документ», а не просто «роман» без всяких «документiв»?.. чи не забагато взяв на себе вiн – ii маленький i явно не надто розумний Толя, взявшись писати «документ» i при цьому не маючи на руках нiчого, окрiм власних спогадiв?. . І що це за «документ» такий, з дозволу сказати?!

Не вiдпочинок удвох iз мамою був, а суцiльна колотнеча i трiпання нервiв.

– Толю?..

Вiн здригнувся, вiдчувши мамину руку на своему плечi.

– Що?..

– Толю, а-а-а… чи можу я тобi допомогти?..

– Яким чином?! – щиро здивувався вiн.

– Ну-у-у… Наприклад, я можу зберiгати твоi матерiали… чернетки там чи що… Архiви, коротше кажучи. У письменникiв же мають бути якiсь архiви, хiба ж не так? Якщо тобi небезпечно чи неручно iх тримати, то це могла б зробити я.

Як твоя матiр.

Озирнувши Марiю Федорiвну здивованим поглядом, Анатолiй спробував уявити, як мама переховуе його архiви й рукописи. Якщо з ними станеться те саме, що з фотографiями, з яких треба було щоразу вирiзати все новi й новi обличчя, аж доки все не перетворювалося на труху остаточно… Нi, краще не треба! Краще вiн вже сам якось. Без маминоi допомоги.

– Чернеток, мамо, я не зберiгаю.