Книга Відлиги. 1954–1964

Директорка бiблiотеки вiдреагувала миттевою змiною тону з лагiдного на залiзний:

– А тепер давай-но розповiдай, за якi грiхи тебе до нас запроторили.

– Ви про що… – промимрила новоспечена бiблiотекарка, трохи налякана такою несподiваною трансформацiею.

– А про те, миленька, що мене не обдуриш, бо я – горобець стрiляний i калач тертий. А тому давай-но порахуемо… – Елла Никанорiвна почала загинати пальцi: – До нашого богом забутого Канева ти приiхала працювати не з села якогось, а аж iз самого Киева – це раз.

Направила тебе на роботу мiлiцiя – це два. У трудовiй книжцi у тебе дивний запис е, закреслений – три. Ти не молоденька дiвчинка i не стара шкапа, подiбна до мене, тобi ще тридцяти немае. При цьому одинока, без сiм’i – чотири. Коли я Шевченка згадала, тебе… О, знов ти аж перекривилася, немов кислицю скуштувала – п’ять.

Вона здiйняла над головою стиснутий кулак, повертiла ним у повiтрi та з виглядом переможицi резюмувала:

– П’ять причин, що нагло кидаються в очi! Цiлих п’ять причин… Тiльки треба бути уважною, щоб iх розгледiти.

Я уважна, можеш навiть не сумнiватися. То що, ти навiть тепер хочеш сказати, що все це випадковостi, що тебе з Киева не висилав нiхто, так?.. І гадаеш, я в це повiрю?! Не на таку напала. А тому давай-но розповiдай все, як е. Бо я мушу знати, кого заслали на мою голову i чим це менi загрожуе.

На електроплитцi шумiв чайник. Елла Никанорiвна не зводила допитливих очей з новоi спiвробiтницi. А Нiна Федяк губилася в здогадах, не знаючи, що можна розповiдати своiй новiй начальницi, а чого не можна.

І якщо навiть можна, то… чи варто робити це?! Або все ж краще промовчати…

* * *

Колись вона вважала, що не може бути в свiтi нiчого гiршого, нiж жити з татом-випивакою, який у нетверезому виглядi лупцюе тебе тим, що пiд руку трапиться. Мати лише зiтхала: «Доню, доню… От виростеш, тодi зрозумiеш, що це за нещастя для простецькоi баби – коли iй нема кому навiть око пiдбити». Чи зрозумiла вона це тепер?.. Важко сказати.

Принаймнi було б значно краще, якби тато Панас не загинув у Румунii, а жив би з ними.

Ще бiльше вона жалiла, що нема i бiльш нiколи не буде серед живих ii нареченого Веньки. Хоча щодо нареченого… Ну так, звiсно, коли Венька йшов на фронт, то обiцяв пронести iхне молоде кохання крiзь вогонь, дим i всi небезпеки, щоб повернутися до своеi Нiночки… З iншого боку, вони навiть одружитися не могли, бо в червнi 1941 року iй ледь виповнилося шiстнадцять.