Книга Відлиги. 1954–1964

Отже, наречений, не наречений… обiцяв, не обiцяв… Ну, звiсно ж, до Веньчиноi матерi вона заходила з завидною регулярнiстю на правах майбутньоi невiстки. Але чого там гадати: багнет цього вилупка – Валерки Струся поставив кривавий хрест на ii майбутньому щастi.

Однак втрата батька й нареченого, як виявилося, то лише «квiточки» були. Справжнiми ж «ягiдками» обернувся сюрприз, пiднесений старшою сестрою Вiркою – цiею лялечкою-красунечкою, яку фашисти повезли на каторжнi муки до самоi Нiмеччини.

Себто це вони з мамою спочатку вважали, нiбито Вiру на каторжнi роботи вiдправили.

І всi сусiди так вважали. Попервах навiть по декiлька разiв на тиждень заходили, щоб поцiкавитися, знайшлася вже iхня старша донечка чи не знайшлася, чи повернулася додому. Адже фашистську гiдру розчавили, хто живий залишився, тi потроху додому верталися на радiсть близьким.

Але то було лише попервах. Бо чим далi, тим пiдозрiлiшою ставала вiдсутнiсть найменших вiдомостей про старшу дочку подружжя Федякiв.

В чiм же рiч?! Нiхто не розумiв. Як раптом…

Здаеться, сталося це все ж таки в 1946 роцi.

Хоча, можливо, i в 1947-му…

Нi, здаеться, був таки 1946 рiк – чекiсти все ж працюють вправно, не могли вони катавасiю зi з’ясуванням долi Вiрки на цiлих два роки розтягнути! Не схоже це на них. А може, й могли, хтозна…

У будь-якому разi якось ввечерi чи то в 1946-му, чи в 1947 роцi пiд iхнiй будинок пiдкотив «воронок»… i маму забрали. Забирали не те що без найменших пояснень, але не давши навiть речей нiяких iз собою взяти.

Чому?! За що?! З якоi ласки?!

– Без запитань, – промовив похмурий старший лейтенант держбезпеки, який командував арештом. І все. І маму повезли кудись. Куди саме?!

– Без запитань, – повторив старлей, перш нiж полишити iхню квартиру.

Що це могло означати?! Нiна не розумiла. Пiдказати чи порадити бодай щось не було кому: сусiди свiдомо не вiдчиняли дверi дiвчинi, хоч як уперто вона стукала – либонь, боялися, що накличе «воронка» й на них також.

Вона спочатку довго плакала, потiм поступово заспокоiлася, вирiшивши, що вiд слiз користi жодноi – тiльки сил меншае. Припинивши плакати, почала обдумувати своi подальшi дii. Десь близько другоi ночi нарештi вирiшила, що на ранок замiсть роботи обiйде хоч усi районнi вiддiли держбезпеки, хоч мiське управлiння, хоч республiканське, але маму знайде!

Проте шукати не довелося: маму привезли знов-таки «воронком» близько 4:00 наступного ранку.