Книга Відлиги. 1954–1964

– Та що з тобою сталося, Льонько?! Чи ти вiд спеки вже зовсiм… того?..

– Ех, Рафко, що не кажи, але в Запорiжжi менi сподобалося. Тут же суцiльнi промисловi гiганти, все таке потужне, таке… Отож я й вирiшив…

– Що?..

– Пiсля захисту диплому сюди розподiлитися.

– Сюди, в Запорiжжя?!

– Так.

– Але ж… У тебе ж батьки в Киевi живуть, навiщо тобi Запорiжжя здалося?! Ну, припустiмо, я для вас сьома вода на киселi – твiй брат троюрiдний, менi Киiв не свiтить. Але ти?.. Там же вся мiшпоха[19 - Сiм’я (iдиш).

] твоя живе: батьки, сестриця Гатя, дiдусь Арон… Ти що, справдi перегрiвся?! То випий компотику й розслабся…

– Нi, Рафко, я не перегрiвся. Це на повному серйозi.

– Але навiщо?..

– У мене мама знаеш яка?

– А яка у тебе мама?! Добра мама, просто прекрасна. Дай боже всякому такоi мами, як тiтка Соня.

– Вона у мене дуже вольова i принципова, – зiтхнув Льонька, пiдсуваючи до себе склянку з теплуватим компотом. – От у КПІ, наприклад, вона ж мене пiти напоумила.

Вона, а не хтось iнший.

– І що, скажеш, зле тобi вiд цього зробилося?

– Та нi, не зле, – випивши рiдину, Льонька почав виколупувати виделкою зi склянки й iсти розваренi фрукти, при цьому не припиняючи говорити: – Просто я боюся, що мама мене дресируватиме, як те щеня.

– Як ти… Негуса свого?

Рафка про всяк випадок трохи вiдсунувся, бо знав, що на давню iсторiю про пса-героя троюрiдний брат i досi реагуе доволi-таки болiсно.

Однак попри очiкування, Льонька вiдповiв спокiйно й розважливо:

– Так, як я видресирував свого Негуса. А я не хочу. Що завгодно, тiльки не це. Тож проситимусь пiсля диплома до Запорiжжя, це вирiшено.

Рафка промовчав, бо при всiй своiй балакучостi явно розгубився. Тепер вiн зрозумiв нарештi, що останнiм часом троюрiдний брат здавався надто замисленим, зануреним у себе зовсiм не через майбутне злиття iхнього факультету з мехмашем. Аж нiяк! Насправдi Льонька потайки обдумував, як би пiсля диплома розподiлитися в Запорiжжя.

От же ж хитрун!..

– Тiльки дивись менi, не пробовкнись у нас удома завчасно. Не хочу, щоб уся мiшпоха дружно кинулася мене вiдмовляти. То як, не здаси брата?..

– Звiсно ж, можеш на мене розраховувати. Я тебе не здам нiзащо, – кивнув приголомшений Рафка.

– Дякую, братику, – щиро усмiхнувся Льонька, – я так i знав, що в разi потреби на тебе можна розраховувати.