Книга Відлиги. 1954–1964

– Ану вiдставити!

Андрiй вмить виструнчився, проте майор лише рукою махнув:

– Я знаю, що ти хитрий хохол, тому во фрунт можеш не тягнутися. Але що такий жадiбний до того ж – от про це не знав! Не очiкував такого вiд тебе, сержанте, нiяк не очiкував.

– Але ж, товаришу майоре…

– Я кому сказав вiдставити?! – гримнув той i додав уже спокiйнiше: – Коротше, сержанте, вскривай. І щоб без теревенiв цих твоiх хохляцьких.

Зрозумiвши, що чому належить бути, того не оминути, Андрiй стягнув з голови солдатську шапку-вушанку, вiдiгнув козирок з «риб’ячого хутра».

Акуратно розмотавши нитку й вiдшпиливши голку, обережно витягнув звiдти лезо «Нева» i завмер, ще раз запитально подивившись на начальство.

– Давай вже, не тягни жили з моеi душi.

– А якщо перевiрка, товаришу майоре?..

– Не буде нiхто нiякоi перевiрки взимку присилати.

– А раптом?..

– Ти комунiст, сержанте, чи нi?

– Так точно, товаришу майоре, комунiст.

– Ну, отож як комунiст комунiстовi, як старший товариш по партii молодшому кажу тобi, що до самого квiтня нiяких перевiрок боеготовностi не буде – отож не буде.

Тому вiдкривай. А далi я розпоряджуся, й тобi видадуть, скiльки там його треба для компенсацii.

– Ну, гаразд уже, гаразд.

Пiдiйшовши до одного зi стелажiв, Андрiй зняв з нього величезну темно-зелену канiстру, принiс i поставив ii на стiл поруч з майором. Потiм лезом «Нева» акуратно пiдрiзав пластилiнову печатку, вiдвернув з горлечка канiстри металеву кришку з ущiльнювачем. Далi видобув з верхньоi шухляди столу довгий металевий щуп, занурив у канiстру i показав майоровi.

– Ну от, до нижньоi мiтки ще не дiстае! – задоволено мовив Осьмiнiн. – А ти менi тут цiлий концерт розвiв: «Товаришу майо-о-оре, товаришу майо-о-оре…» – що ж ти так, га?! Хiба ж можна вiдмовляти начальству, коли у нього душа просить?..

Тепер Андрiй вiдшукав у нижнiй шухлядi двi простенькi алюмiнiевi кружки, плеснув в обидвi спирту з канiстри. Кружку, до якоi налив бiльше, вiддав майоровi, iншу взяв собi й рапом спитав пiдозрiло:

– А закусити?.

.

– От за що я також люблю вашу хохляцьку породу, то це за грунтовнiсть в усьому, – Осьмiнiн погрозив сержантовi вiдстовбурченим пальцем. Уставши з-за столу, пiдiйшов до вiшака, на якому висiли його шинель i зимова шапка, видобув з кишенi, принiс i розгорнув на столi невеличкий газетний згорток. Усерединi виявилися чотири кавалка бiлого (з офiцерськоi iдальнi) хлiба, густо намащенi жовтим вершковим маслом.