Книга Відлиги. 1954–1964

– І де це я так зачепився, що не помiтив, як порвав… – почав вiн замислено, однак батько подивився на нього скоса i скрушно зiтхнув:

– Ох, Назарко, Назарко! Тобi ж уже двадцять чотири годи, вже i в армii вiдслужив, ондо в iнститут поступати зiбрався, а життя ти й досi геть не знаеш. Не зачепився ти нiде й нiчого не порвав. Це лихi люди тобi наплiчника пiдрiзали, он воно як!

– Лихi люди?.. – молодик розгублено клiпав очима, немовби не вiрячи в саму можливiсть iхнього iснування.

– Так, злодii, – пiдтвердив батько.

– Пограбувати хотiли, доки ти там гав ловив. Нумо кажи, що у тебе було в наплiчнику?

– Та нiчого такого…

– А давай-но перевiримо.

Опираючись натовпу й намагаючись триматися пiд лiхтарним стовпом, перевiрили. Нiбито все було на мiсцi. Про всяк випадок перевiрили також батькiв сидiр, з яким усе виявилося гаразд.

– Теж менi йолопи царя небесного… Знайшли кого грабувати, щоб вам добра в життi не бачити, бiсовi дiти!.. – лайнувся пристаркуватий Амос Дунець спересердя i звернувся до сина: – Ну що ж, давай-но запхнемо цю дiрку сяк-так та й пiдемо собi.

– Куди? На трамвай чи, може, на тролейбус?..

– Перукарню шукати пiдемо, – не звернувши жодноi уваги на хвилювання в голосi сина, мовив батько авторитетним тоном.

– Перукарню?! А навiщо нам вона?

– Побачиш.

– Ну та-а-ату-у-у!..

– Ходiмо зi мною.

Перукарню шукали мало не пiвгодини, розпитуючи всiх зустрiчних, аж поки хтось не напоумив, здивовано мугикнувши:

– Тю, ви чого це?! Та пiдстригтися ж прямо на вокзалi можна.

У вестибюлi на другий поверх лiворуч i без проблем…

Справдi, перукарня знайшлася просто в будiвлi вокзалу там, де й було сказано. В чоловiчому вiддiленнi очiкувало з десяток громадян, однак трое майстрiв працювали настiльки вправно, що навiть години чекати не довелося.

– Ну-с-с-с, що робимо? – спитав майстер, вiдступивши на крок, клацаючи високо в повiтрi ножицями й уважно приглядаючись до старшого Дунця, який всiвся на його крiсло першим.

– Пiд бокс робимо.

І поголитися, – намагаючись надати своему голосу якомога бiльше солiдностi, мовив Амос i додав: – А ще б одеколоном.

«Ще й одеколоном?! Навiщо це батьковi?» – знов здивувався Назар. Перукар мiж тим продовжував розпитувати:

– Потилицю вiдкриваемо повнiстю? Наскiльки коротке волосся на скронях, по боках i на макiвцi залишаемо?

– Коротко робiть. Зараз лiто, спека. Нехай голова дихае. А потiм ось цього молодика… Це синок мiй.

– Гаразд, нехай голова дихае.