Книга Відлиги. 1954–1964

А сином займемося потiм, – посмiхнувся перукар, примружив спочатку лiве око, потiм праве… І ножицi, гребiнець та електрична перукарська машинка, бритва й помазок, рушник i якiсь блискучi флакони лiтали тепер уже довкола голови Дунця-старшого. Майстер лише час вiд часу уривчасно командував:

– Голову трохи лiворуч. Ще. Отак. Тепер прямо. Вперед. Обережно очi…

– А менi якомога простiше, – попросив Назар, коли настала його черга сiдати в крiсло.

– Зробимо простiше, – ледь помiтно всмiхнувся майстер.

– Стрижка «пiд горщик» вам згодиться, молодий чоловiче? Вуха вiдкриваемо?

– «Пiд горщик» згодиться. Вуха не треба…

– Треба, треба! – втрутився батько. – Вiн у мене сюди приiхав в iнститутi на дохтура вчитися, отож вiдкрийте йому усi вуха, нехай всю науку дохтурську чуе, щоб нiчого з неi не пропускати!

– Та-а-ату-у-у!.. – змолився молодий чоловiк, проте Амос мовив з несподiваною суворiстю:

– Я кому сказав?! Якщо людина тобi пропонуе вуха вiдкрити, то й вiдкривай. Бо зарости завше встигнеш.

– Гаразд, вуха вiдкриваемо.

Менш нiж за десять хвилин зачiска «пiд горщик» була готова.

– Червiнця вистачить? – батько видобув з-за пазухи потертий гаманець, проте перукар заперечно похитав головою:

– Ви не тiльки стриглися, ви ще й голилися. Плюс одеколон. І ще молодий чоловiк… Дванадцять двадцять п’ять за обох.

Дунець-старший розплатився, сховав гаманець за пазуху, потiм одягнув свiй сидiр i коротко скомандував синовi:

– Ходiмо.

Назар послiдував за батьком.

Оскiльки його сидiр пiдрiзали, молодий чоловiк про всяк випадок надягнув його не за спину, а наперед, на груди. Хоча при цьому доводилося частенько поправляти лямки наплiчника, якi сповзали. Незручно, але що поробиш…

– Тату…

– Чого тобi?

– А навiщо ви… ми… той…

– Що?

– Навiщо ви отак причепурилися?

– Послухай-но, синку. Я iду до старого фронтового товариша, з яким ми не бачилися вже добрих десяток рокiв. Хочу навiдатися до нього красивим.

Щоб по всiй формi, так би мовити… Ото маю я право раз на десять рокiв привести себе до божого ладу чи не маю?!

– Звiсно, що маете.

– Отож бо. Ти давай-но, не вiдставай.

* * *

Керуючись записаними на папiрцi вказiвками, вони знайшли зупинку трамвая № 9 i пiсля кiлькахвилинного очiкування вже трусилися в переповненому вагонi. Щоправда, Назар був трохи розчарований, оскiльки сподiвався вперше в життi прокататись на тролейбусi… Однак не вийшло.