Книга Відлиги. 1954–1964

«Нiчого, нiчого! От поступлю в медичний, тодi ще буде нагода i на тролейбусi з’iздити», – втiшав вiн себе.

У переповненому трамваi ставало спекотно. Оскiльки, згiдно з побажаннями батька, перукар не пошкодував парфумiв, аромат «Шипру» невблаганно розповзався на весь вагон. Тi, хто стояв довкола, перiодично косували на Амоса Дунця, незадоволено пiдiбгавши губи. Вiн же весь сяяв, немов новенький гривеник. Що ж до Назара, то молодий чоловiк i далi сушив мiзки, намагаючись второпати, навiщо батьковi аж так ретельно готуватися до зустрiчi з однополчанином?!

Вийшли з вагона, коли водiй оголосив зупинку «Житнiй ринок».

Опинившись посеред невеликого бульварчика, почали роздивлятися довкола. Судячи за всiма ознаками, за трав’янисто-зеленими парканами по обидвi пiшохiднi тротуари шумiло справжне торжище – мабуть, це й був отой Житнiй ринок. А просто на зупинцi посеред бульварчика стирчала на цегляному пiдмурку простецька дерев’яна будiвля, пофарбована свiтло-брунатною олiйною фарбою. Обiйшовши довкола неi, батько й син побачили на парадному фасадi напис:

Кiнотеатр

КОЛОС

До входу вели пiвдюжини бетонних схiдцiв, лiворуч пiд написом «СКОРО» висiла афiша кiнодрами «Анна на шее» з Аллою Ларiоновою в головнiй ролi, праворуч пiд написом «СЬОГОДНІ» глядачiв запрошували на перегляд комедii «Запасной игрок» за участю Георгiя Вiцина, Тетяни Конюховоi та Всеволода Кузнецова.

– Ми що, в кiно пiдемо? – обережно поцiкавився Назар.

– Та в яке ще кiно?! Кажу ж, до фронтового товариша ми приiхали, – невдоволено мовив Амос, продовжуючи роздивлятися довкола. Зрештою вiн повторно видобув лiвою рукою клаптик паперу й почав крутити його на всi боки, звiряючися з намальованою на ньому схемою.

– Якось не вiриться, що ми аж у самому Киевi, – продовжив недовiрливим тоном молодий чоловiк. – Погляньте, батьку, якi тут низенькi будiвлi: або на один, або на два поверхи. Тiльки ондо там чотириповерхiвка стирчить.

Хiба ж так у столицi будують?..

– Ну-у-у, то дiло таке… – схоже, Амос нарештi зорiентувався, бо сховав папiрець назад до кишенi та поправляв свiй сидiр. – Трамвай же тут е?

– Трамвай е.

– Оце тобi, синку, i столиця, якщо трамвай.

– А тут би дерева повисаджувати, – не вгамовувався Назар.

– То вже не наше дiло, то нехай начальство думае, якщо воно столиця. Ходiмо, нам туди, – махнув рукою батько.