Книга Відлиги. 1954–1964

Втiм, вiн попрямував спочатку зовсiм не у вказаний бiк, а до дерев’яноi чоботарськоi будки, що приткнулася посеред бульварчика неподалiк мiсця, де завертали трамвайнi колii, та попрохав чоловiка, який працював у нiй:

– Скажiть, а де тут можна чоботи почистити? Бо ми з дороги щойно…

– У мене ремонт, а не чищення, – прохрипiв чоботар абсолютно пропитим голосом, спiдлоба недовiрливо покосившись на двох явних провiнцiалiв. При цьому Назара раптом вразило вiдчуття, що перед ними на низенькому ослiнчику сидить зовсiм не старий горбатий дiдуган, а чоловiк приблизно однакових рокiв з його старшим братом Гарасем, який залишився вдома з мамою Гулею.

От тiльки якби виголити його сантиметрову щетину, як слiд помити, пiдстригти, – от тодi… А так виглядае, немов той старий дiдуган, що iзогнувся, як дуга[8 - Трохи перекручена цитата з украiнськоi народноi пiснi «Ой пiд вишнею, пiд черешнею».]!

– Перепрошую, але ми щойно з поiзда… – мiж тим продовжив свое Дунець-старший, однак чоботар несподiвано мовив, вказавши на його скалiчену праву руку:

– На фронтi?

– Так, – не надто охоче пiдтвердив Амос.

– А де саме?

– В Угорщинi на Балатонi. А що?..

– А тут на Днiпрi, на Букринському плацдармi ти часом не був?

– Нi.

– А я бував, – зiтхнув чоботар. – Але кого не спитаю, то мало хто каже, що бував. Як-от я чи сержант Стригунець. Чи цей… Венька-десантник… жених цiеi чортопхайки… Нiнки, курви цiеi, щоб iй…

Чоботар замислився про щось свое. Амос уже збирався поторсати його за плече, як раптом чоловiк здригнувся, потiм нахилився до шухлядки у себе пiд ногами, видобув звiдти й передав Дунцевi-старшому щiтку, баночку з гуталiном i пробурмотiв:

– На, наводь марафет на свою кирзу.

Тiльки сам чисти, я тобi не служник. І далеко не вiдходь, бо менi зовсiм не треба, щоб ви мое причандалля сперли.

– Скiльки з нас? – спитав батько, коли вони з Назаром надраiли чоботи.

– А-а-а, не скiльки… Анiскiльки тобто, – заперечно мотнув головою чоботар, ховаючи назад свое причандалля.

– Нехай це буде в пам’ять тих, хто пiд Букрином залишився. Мало хто там вижив, ой, мало!.. Але й у вас там, на Балатонi в Угорщинi, я так подивлюся, теж кислувато було.

– Несолодко, так… А можливо, пiдкажете, як нам знайти вулицю… вулицю… Як там ii в бiса?

Знов розгорнувши папiрець, Амос прочитав:

– Вулицю Хо-ри-ву-ю номер один-бе?..

– Вулиця Хорива!.. – посмiхнувся чоботар. – Як ii тiльки не називають: i Хорива, i Хоривая, i Хорева, i Хоревая, i Хоровая.