Книга Відлиги. 1954–1964

І навiть Хорьова, тьху!..

Але далi махнув рукою з почорнiлими вiд бруду й поламаними нiгтями:

– Ондо туди, вздовж паркану. Все вздовж i вздовж. Потiм лiворуч. Не праворуч, а лiворуч. А там вже або самi пiдворiтню знайдете, або спитаете. Табличку б iм повiсити, але ж нi! Мовляв, усi й без жодноi таблички знають, де тут який будинок… Щоб iм руки повiдсихали, курвам драним!..

* * *

Поплутавши довколишнiми вуличками й закутками ще хвилин десять, Дунцi нарештi опинилися в невеличкому дворику, утиканому хирлявими пiрамiдальними топольками.

Пiднявшись мiсцями проiржавiлими бляшаними схiдцями на другий поверх дерев’яноi веранди, що по всiй довжинi примикала до двоповерхового цегляного будинку, постукалися в якiсь дверi. Оскiльки нiхто не вiдповiв, Амос обережно натиснув на ручку… й вони опинилися в довгому коридорi.

– Ага-а-а, он воно як, – зiтхнув батько, оглядаючи трое внутрiшнiх дверей. – Живуть, як у мурашнику… Де ж воно? Овва!..

Знов постукалися, тепер вже в iншi – внутрiшнi дверi.

Звiдти пролунав невдоволений вигук:

– Кому там нема чого робити?! Дзвонити треба, а не дербанити.

– Скажiть, чи тут живе… – почав Дунець-старший. Однак у цю мить дверi прочинилися, й на порозi постала мiнiатюрна жiночка середнiх рокiв, худорлява i чорнява, в розцяцькованому дрiбонькими рожевими квiточками шовковому халатику кольору стиглого баклажана. Побачивши гостей, вона спочатку сторопiла, потiм несподiвано пiдстрибнула на мiсцi, повиснула на шиi батька й радiсно вереснула на весь коридор:

– Амосику, ти-и-и!.

. Приi-i-iха-а-ав!..

– Капо!.. Капко!.. – Амос мiцно обiйняв ii скалiченою правою рукою, водночас роблячи лiвою синовi якiсь знаки, котрих вiн не розумiв. Так i не дочекавшись адекватноi реакцii молодого чоловiка, батько нарештi мовив:

– Капо, а це мiй синок молодшенький Назарко… Назар, власне. Ми тут разом приiхали, аби…

– А чому зараз? Я ж писала, що в серпнi краще.

– У серпнi, Капочко, не можна, бо тодi жнива будуть у розпалi. Та й Назарко ж не просто так до Киева приiхав, а в медичний iнститут поступати. Зараз йому документи подавати треба, потiм iспити i все таке iнше, п’яте-десяте. Тому зараз, а не в серпнi.

– Шкода, – жiночка чомусь сумно зiтхнуло.

– Тату… це що… Це i е ваш фронтовий товариш? – наважився нарештi запитати Назар, який переминався з ноги на ногу позаду батька.