Книга Відлиги. 1954–1964

Зважаючи на те, хто зустрiв iх на порозi кiмнатки комунальноi квартири, ставало зрозумiлим, з якого це переляку iхне перебування в столицi розпочалося з вiзиту до перукарнi. І все ж таки молодий чоловiк був дуже здивований.

– Так, синку. Це i е мiй фронтовий товариш – наша зв’язкова сержант Капiтолiна Замбриборщ, – пiдтвердив батько. – Можеш називати ii просто тiткою Капою. Можна ж йому тебе так називати, га, Капочко?

– Авжеж можна, – охоче погодилася жiночка i негайно защебетала, потягнувши обох гостей за руки в глиб своеi невеличкоi кiмнатки: – А чого це ми на порозi застрягли? Нумо, давайте заходьте, не стидайтеся.

Не до чужоi ж приiхали… Принаймнi ти, Амосику.

– Твоя правда, Капко, – погодився батько, дбайливо зачиняючи за собою дверi, – треба до тебе зайти, бо сусiди…

– Сусiди?! Пхе!!! Плювала я на сусiдiв, ось вони всi у мене де, – жiночка покрутила в повiтрi над головою мiцно стиснутим кулачком. – Ти, Амосику, чоловiк бувалий, ти майже всю вiйну вiдтрубив, доки тобi осколком великого пальця не зрiзало.

Отож ти знаеш, до чого це зручна штукенцiя – телефонний зв’язок! От скажи, зручно це чи нi?..

– Аякже! Без цього… без зв’язку як же ж командувати?! Та нiяк…

– Так то на фронтi. Але i в мирному життi телефон у квартирi – то е велике дiло! А хто у нас тут на тридцять шостiй АТС працюе, га?! Так я ж i працюю… Телефон у себе мати всiм хочеться, а вiд кого це залежить, га?..

– Невже вiд тебе?

– Вiд мене, Амосику, не сумнiвайся. Я не тiльки квартирний телефон у нашу комуналку пробила.

Я зробила так, що у кожного з сусiдiв е свiй апарат з блокiратором. А блокiратор – це знаеш яка штука?

– Та звiдки ж менi знати, – скрушно зiтхнув батько. – Нащо воно менi в селi, блокiратор той твiй…

– Тодi пояснюю, – жiночка заговорила авторитетним тоном. – Блокiратор – це така штука, що дозволяе по однiй телефоннiй лiнii з декiлькох апаратiв розмовляти. Причому якщо по одному говорять, то iншi тебе пiдслухати не можуть, отак! Я таку систему на всю нашу квартиру зробила, отож якщо хтось проти мене щось чмихне – вмить без телефону в кiмнатi залишиться! А до кого тодi пiде, щоб подзвонити? До Капiтолiни Макарiвни Замбриборщ пiде.

А я iм усiм – отакоi!!!

З якимсь хижим виразом на обличчi жiночка скрутила велику дулю.

– Ну, Капко… Ти як була бойовою, так i лишилася…

– Бойцицькою я лишилася, якою й була завше, – без тiнi сорому перебила вона Дунця-старшого. Почувши таке, Назар мимоволi зашарiвся.