Книга Відлиги. 1954–1964

Колишня фронтовичка зреагувала миттево:

– А чого це ти стидаешся, Назарко, га?! Ти ж у медичному нiбито вчитися приiхав, а вiд таких простецьких речей червонiеш. А медики – вони знаеш якi? О-о-о, хлопчику!..

– Та знаю, знаю, – поквапився заперечити молодий чоловiк, який трохи образився, що його назвали «хлопчиком». – Мене ж коли в армiю служити забирали, то я так просився, так просився, щоб мене в якусь медроту санiтаром поставили, бо я потiм далi по цiй частинi вчитися хочу, що мене таки записали до медроти.

Щоправда, через це на цiлий рiк довше на службi протримали, але то навпаки добре, бо тепер…

– Е-е-ех, та твоя медрота – це типове не те, – зневажливо махнула рукою Капiтолiна. – Тепер мирний час, а от на вiйнi ми з твоiм батьком такого горя насьорбалися повною ложкою, що тобi й не снилося.

– Ото й добре, що не снилося, – поспiшив перехопити iнiцiативу Амос. – Будемо сподiватися, що все горе висьорбали ми, а у дiточок наших все тепер добре буде.

Нам не пощастило, а вони нехай вчаться. Отож може так статися, що як мiй Назарко великим дохтуром стане, то не тiльки менi вiдiрваного пальця пришие, як повсякчасно грозиться, але й тебе, Капо, лiкувати буде?! А що?..

– Все можливо, – кивнула вона. – Але годi вже балачки розводити, давайте якось той… зустрiч нашу вiдмiтимо, чи що?..

– Капiтолiно, ти читаеш моi думки! – батько аж просяяв.

– Пхе! А що тут читати, коли двое мужикiв з дороги зголоднiлi? Все зрозумiло.

Зараз стiл зорганiзуемо й посидимо в свое задоволення.

– Тiльки це…

– Що?

– Як ти на роботу далi пiдеш пiсля посиденьок наших? – раптом стурбувався Амос.

– Нiчого страшного. Я чергую цiлу добу через три, отож на роботу менi аж пiслязавтра вранцi. В понедiлок себто. Тому не переймайся.

– А-а-а… Ну, тодi все гаразд.

Спiльними зусиллями накрили стiл приблизно за годину. Коли молодий чоловiк обережно нiс iз комунальноi кухнi каструлю вареноi картоплi, то несподiвано зiткнувся в коридорi з батьком, який заступив синовi дорогу i змовницьким тоном прошепотiв:

– Ти ж не розповiси мамi, до кого ми в гостi приiхали, еге ж?.

.

– Та як я розповiм iй, коли вона там, вдома, а ми тут?

– Ну-у-у, ти ж листа можеш написати, припустiмо. То не писатимеш мамi про Капку, правда ж?

Назар раптом зрозумiв, що весь цей час i справдi проганяв вiд себе думку про те, написати мамi Гулi про все чи не написати.