Книга Відлиги. 1954–1964

Але ж вирiшувати рано чи пiзно i справдi доведеться…

Однак слiдом за тим згадав слова, колись сказанi матiр’ю надмiрно допитливiй сусiдцi: «Менi байдуже, що мiй Амос робить i з ким ходить. Менi важливо лише, аби вiн додому приносив, а не з дому виносив, а все iнше… Та цур йому пек! Хай що хоче, те й робе, отак». Тодi вiн не зрозумiв значення тих слiв, бо говорилося те давним-давно, ще далеко до вiйни. Ну так, до вiйни – бо навiть сестричка його Риця ще жива була… Отож i не зрозумiв. А тепер сенс сказаного несподiвано вiдкрився йому.

– Не хвилюйтеся, тату, я мамi не писатиму й не розповiдатиму також. Нi тепер, анi будь-коли. Можете заспокоiтися.

– Ну i молодець! – батько аж просяяв, i в напiвтемрявi коридору Назаровi чомусь здалося, що запах «Шипру», яким щедро побризкав клiента перукар, раптом посилився. – Це нашi чоловiчi справи, i матерi в них суватися зовсiм нi до чого.

– Ну так, ясна рiч.

– А за це я тебе завтра поведу в одне дуже цiкаве мiсце…

– В яке ще цiкаве мiсце?

Зважаючи на те, ким виявився «фронтовий товариш» Дунця-старшого, молодий чоловiк умить надумав собi бозна-що, та, прочитавши на його обличчi лихi думки, батько лише розсмiявся:

– Облиш, синку! Завтра побачиш.

Оскiльки вони i справдi зголоднiли з дороги, господиня кiмнати спочатку трохи нагодувала обох гостей, а вже потiм почали випивати. Також батько багато розпитував Капiтолiну про старих бойових товаришiв, iмена яких Назаровi були абсолютно незнайомi.

– Агов, синку… А почитай-но нам щось Лесине.

– Лесине?! – здивувалася вже трохи захмiлiла господиня кiмнати. – Що iще за Леся… та ще i в моему домi!..

– Леся Украiнка! – розсмiявся батько i пояснив: – Мiй Назарко просто закоханий у ii творчiсть, вiн… А-а-а… Нехай краще вiршi почитае, нiж я розказуватиму! Почитай, Назарко, еге ж? Тебе ж та-а-ато про-о-осить…

– Та зараз, не переймайтеся.

Притримуючись за стiлець, молодий чоловiк пiдвiвся, трохи вiдкашлявся i виразно продекламував:

– Хотiла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так мiцно, щiльно, i закрить од свiта,

Я не боюсь тобi життя одняти,

Ти будеш, мов руiна, листом вкрита.

Плющ iй дае життя, вiн обiймае,

Боронить вiд негоди стiну голу,

Але й руiна стало так тримае

Товариша, аби не впав додолу.