Книга Відлиги. 1954–1964

Їм добре так удвох, – як нам з тобою, —

А прийде час розсипатись руiнi, —

Нехай вона плюща сховае пiд собою.

Навiщо здався плющ у самотинi?

Хiба на те, аби валятись долi

Пораненим, пошарпаним, без сили

Чи з розпачу повитись на тополi

І статися для неi гiрш могили?

По завершеннi всi трое деякий час мовчали, потiм Капiтолiна обiйняла Амоса за плечi й повторила замислено:

– Оповити, мов плющ…

– «Мов плющ, обняти», – несмiливо виправив ii Назар.

– Ну гаразд, нехай обняти.

– Аякже! – охоче пiдтвердив батько.

– Отож я i пригадала.

Вона вiдвернулася й раптом попросила знов:

– А ще чогось почитати можеш?

– Із задоволенням… «Вечiрня година» називаеться. Читати?

– Давай, синку, читай.

Молодий чоловiк набрав повнi легенi повiтря i з придихом продекламував:

– Уже скотилось iз неба сонце,

Заглянув мiсяць в мое вiконце.

Вже засвiтились у небi зорi,

Усе заснуло, заснуло й горе.

Вийду в садочок та погуляю,

При мiсяченьку та й заспiваю.

Як же тут гарно, як же тут тихо,

В таку годину забудеш лихо!

Кругом садочки, бiленькi хати,

І соловейка в гаю чувати.

Ой, чи так красно в якiй краiнi,

Як тут, на нашiй рiднiй Волинi!

Нiч обгорнула бiленькi хати,

Немов маленьких дiточок мати,

Вiтрець весняний тихенько дише,

Немов дiток тих до сну колише.

Знов довго мовчали, аж поки Капiтолiна наважилася спитати:

– Послухай-но, Назаре… Тобi самому на Волинi бувати довелося?

– Нi. Тiльки оцi вiршi…

– А ми з твоiм татом Волинь ту вiд фашистiв визволяли. І з моiм Плющем також… Чи правду я кажу, Амосе?

– Так, Капочко, так, – погодився батько.

– І ще спитати дозволь… Чи ти точно на медика вивчитися хочеш?

– А-а-а… що, ви хiба не думаете, що… – розгубився молодий чоловiк.

– А може, тобi б той… на артиста вивчитися? Читаеш добре.

– Капочко, та ти що таке кажеш?! На артиста… Пхе!!! – Амос аж сiпнувся. – На артиста кожен дурень вивчитися може, але що з того?! От дохтур – я це розумiю! Люди завше хворiли, хворiють i хворiтимуть. Отож лiкувати iх завше треба, хоч би що… І як Назарко мiй на дохтура вивчиться, то матиме в життi надiйний кавалок хлiбу, що б там не сталося. А артист твiй що?! Як людинi припече, то вона й без вiршiв тих проживе.

– Та-а-ату-у-у!..