Прапороносці

Воронцов раптом повернув голову i подивився на Черниша з-пiд своiх кошлатих, рудих, нiби вицвiлих на сонцi брiв.

– Комсомолець? – запитав Воронцов, хмурячись.

– Так точно, комсомолець, товаришу гвардii майор! – схопився Черниш зi стiльця.

– Сядьте, – сказав Воронцов i одвернувся до стiни.

– Бiй, бiй – це для нас найкращий атестат, – провадив далi Самiев. – Вiдвага, хоробрiсть – найвища якiсть в людинi. Принаймнi я вважаю справжнiми людьми тiльки хоробрих. Ви спортсмен?

– Альпiнiст, товаришу гвардii пiдполковник.

– Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться… в Альпах.

Чернишевi радiсно захопило дух:

– А ми й там будемо?

– Будемо! Будемо, гвардii молодший лейтенант[3 - «Гвардii!» – подумав Черниш.], скрiзь, скрiзь! Нашi крила тiльки розгортаються!

– А наступ скоро, товаришу гвардii пiдполковник? – не втримався Черниш, хоча розумiв, що питати про це не зовсiм тактовно. Самiев i Воронцов переглянулися i разом посмiхнулись. Посмiшка змiнила обличчя Воронцова i наче всього опромiнила.

– Який нетерплячий, га? – заговорив Самiев. – А ви готовi?

– Готовий, товаришу гвардii пiдполковник!

– Добре. Не турбуйтесь: наш поiзд рушить точно за графiком. Хвилина в хвилину, саме тодi, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мiнометну? Чудово! Брянський – ветеран полку, сталiнградець-комунiст, культурний офiцер, в минулому студент, здаеться, з Вiтебська…

– З Мiнська, – поправив Воронцов, повiльно закриваючи очi втомленими повiками.

– Так, так, точно – з Мiнська! Золота голова! Коли кiнчимо вiйну, я його обов'язково направлю в академiю. Його мiсце – там. Ти як дивишся на це, майор?

– Не поспiшай, – вiдповiв Воронцов з заплющеними очима. – Вiйна ж не сьогоднi кiнчаеться? – І пiсля паузи сам собi вiдповiв: – Нi.

Прощаючись, Самiев на мить задумався i, нiби мiж iншим, запитав Черниша:

– Нам, до речi, потрiбен ПНШ-3.

Черниш почервонiв. Хоч йому i сподобалась пропозицiя пiдполковника, але, дивлячись довiрливо й щиро Самiеву в вiчi, вiн одповiв:

– Дуже дякую, товаришу гвардii пiдполковник, але краще я пiду на взвод. Менi вже й так соромно, що я досi не брав безпосередньоi участi…

– Розумiю, розумiю, – перебив командир полку, беручи його за плече, немов Черниш саме своею вiдмовою став йому дорожчий.